— Колись бачив таке? — захихотів комівояжер. Його маленькі почервонілі очі танцювали, на обличчі грала хтива посмішка. Він далі штурхав сусіда ліктем.
— Я таке вже бачив, — кинув з огидою чоловік і повернувся до газети.
Комівояжер помітив, що на фотографію задивився худий старий фермер, і радо йому її передав.
— А тобі як, діду? Цікавезна штука, правда?
Фермер з байдужим виразом подивився на світлину. Він перегорнув її, подивився на потертий зворот, ще раз глянув на зображення, а тоді кинув назад комівояжеру. Фотографія злетіла зі стійки, кілька разів крутнулася в повітрі й впала на підлогу зображенням догори.
Комівояжер підняв її і обтрусив. Обережно, майже ніжно, він поклав її назад у гаманець. Офіціантка краєм ока теж побачила зображення, і її очі зблиснули.
— Нічогенька, правда? — підморгнув їй комівояжер. — Тобі так не здається?
Офіціантка байдуже знизала плечима:
— Не знаю. Я бачила купу таких біля Денвера. Цілу колонію.
— Там це й сфотографували. Це табір АПД у Денвері.
— Там хтось ще лишився? — запитав фермер.
Комівояжер неприємно розсміявся.
— Жартуєш? — він зробив короткий і швидкий ріжучий жест рукою. — Вже ні.
Тепер до розмови почали уважно дослухатися всі відвідувачі. Навіть старшокласники у кутку перестали триматися за руки й сиділи випроставшись, із зачудованими очима.
— Якось я бачив дивний вид біля Сан-Дієґо, — сказав фермер. — Мабуть, минулого року. Мали крила, як у кажанів. Шкіра замість пір’я. Шкіра й кістяні крила.
— Це ще дрібниці, — вклинився у розмову щуролиций таксист. — У Детройті був двоголовий. Я бачив його на виставці.
— Живого? — запитала офіціантка.
— Ні. Вони його вже евтанули.
— На соціології, — озвався старшокласник, — нам купу різних показували. Крилатих з півдня, з велетенськими головами, яких знайшли у Німеччині, потворних, зі шпичаками, як у комах. І...
— Найгірші, — заявив літній бізнесмен, — це ті англійські. Вони ховаються у вугільних шахтах. Їх не могли знайти аж до минулого року. — Він похитав головою. — Сорок років у шахтах, множилися й розвивалися. Майже сотня. Одна з тих груп, що вижили під землею у часи Війни.
— У Швеції нещодавно теж знайшли новий вид, — додала офіціантка. — Я читала. Кажуть, контролюють розум на відстані. Лише кілька таких. АПД їх дуже швидко дістали.
— Це, мабуть, новозеландський вид, — сказав один із робітників. — Вони читають думки.
— Читати і контролювати — це різні речі, — заперечив бізнесмен. — Коли я чую про щось таке, то дуже радий, що в нас є АПД.
— Був вид, який виявили одразу після Війни, — сказав фермер. — У Сибіру. Вміли рухати предмети. Психокінетичні здібності. Совєцьке АПД одразу їх схопило. Ніхто цього вже навіть не пам’ятає.
— Я пам’ятаю, — заперечив бізнесмен. — Я тоді був ще дитиною. Пригадую, що це були перші деви, про яких я почув. Батько покликав мене з братами й сестрами у вітальню і розказав нам про них. Ми тоді ще добудовували дім. То були часи, коли АПД масово усіх перевіряла і ставила штампи на передпліччі. — Він продемонстрував тонкий, вузлуватий зап’ясток. — Шістдесят років тому мені тут поставили штамп.
— Тепер вони перевіряють лише при народженні, — додала офіціантка. Вона здригнулася. — Був один у Сан-Франциско цього місяця. Перший за більш ніж рік. Вони думали, що тут уже все скінчилося.
— Поступово їх стає все менше, — сказав таксист. — Фріско не дуже постраждало. На відміну від деяких інших міст. Не так, як Детройт.
— У Детройті за рік досі народжується десять-п’ятнадцять таких, — докинув старшокласник. — У самому місті й на околицях. Там лишилася ще купа відстійників. Люди йдуть туди, не зважаючи на роботичні попереджувальні знаки.
— А якого виду був той, якого знайшли в Сан-Франциско? — запитав комівояжер.
Офіціантка розвела руками.
— Та звичайний. Без великих пальців на ногах. Зібганий. Великі очі.
— Нічний тип, — сказав комівояжер.
— Мати його переховувала. Кажуть, йому вже було три роки. Вона вмовила лікаря підробити АПД-характеристику. Давній друг родини.
Комівояжер допив колу і сидів, граючись знічев’я сигаретами і дослухаючись до гамору розмови, яку сам і почав. Старшокласник захоплено схилився до дівчини навпроти, вихваляючись обширом своїх знань. Худий фермер і бізнесмен сіли разом, пригадуючи давні часи, останні роки Війни, до першого Десятирічного плану реконструкції. Таксист і двоє робітників розказували якісь свої байки.
Комівояжер кивнув до офіціантки.
— Думаю, — сказав він задумливо, — що той, з Фріско, спричинив чималу колотнечу. Це ж трапилося зовсім неподалік.
— Так, — буркнула офіціантка.
— Цей бік Затоки[16] не постраждав, — продовжував комівояжер. — У вас тут ніколи таких не бувало.
— Ні, — офіціантка раптом заметушилася. — Тут ніколи таких не було. Ніколи. — Вона згребла брудний посуд зі стійки і пішла геть.
— Ніколи? — запитав здивовано комівояжер. — У вас ніколи не було жодних девів по цей бік Затоки?
— Ні, жодного. — Вона зникла на кухні, де біля плити стояв кухар у білому фартусі й з татуйованими зап’ястками. Офіціантка відповіла надто гучно, різко і силувано. Фермер враз замовк і підвів погляд.
Тиша впала завісою. Усі звуки раптом урвалися. Відвідувачі дивилися на їжу, враз напружившись і спохмурнівши.
— У цих краях — жодного, — підтвердив таксист, гучно й виразно, ні до кого прямо не звертаючись. — Ніколи.
— Звісно, — добродушно погодився комівояжер. — Я лише...
— Думай перед тим, як говорити, — сказав один із робітників.
Комівояжер кліпнув.
— Звісно, друже, звісно. — Він почав нервово порпатися в кишені. Четвертак і десять центів впали додолу, і він похапцем їх підняв. — Не ображайтеся.
На мить знову запала тиша, а тоді, розуміючи, що ніхто не збирається відповідати, заговорив старшокласник.
— Я чув дещо, — завзято почав він, явно почуваючись у центрі уваги. — Хтось казав, що бачив щось подібне на дева на фермі Джонсонів...
— Стули пельку! — процідив бізнесмен, не повертаючи голови.
Почервонівши, хлопець осів на стільці. Його голос затремтів і урвався. Він почав розглядати власні долоні і зніяковіло сковтнув.
Комівояжер заплатив офіціантці за колу.
— Як найшвидше дістатися до Фріско? — почав було він, але офіціантка вже відвернулася.
Відвідувачі за стійкою були зосереджені на їжі, ніхто не підводив погляду. Усі їли в цілковитій тиші, з ворожими, непривітними обличчями. Кожен дивився у свою тарілку.
Комівояжер підняв свою напхапну валізу, штовхнув скляні двері й вийшов під спопеляюче сонячне проміння. Він рушив до свого пошарпаного «б’юїка» 1978-го року, запаркованого неподалік. Дорожній поліцейський у блакитній сорочці стояв у тіні тенту, ліниво розмовляючи з молодою жінкою у жовтій шовковій сукні, що волого обліпила її струнке тіло.
Перед тим як сідати в машину, комівояжер на мить зупинився. Він помахав рукою і привітався з поліцейським.
— Скажіть, а ви добре знаєте це містечко?
Поліцейський глянув на сірий пом’ятий піджак комівояжера, метелика і сорочку в плямах від поту. Номери іншого штату.
— Чого тобі?
— Я шукаю ферму Джонсона, — сказав комівояжер. — Я тут, щоб зустрітися з ним щодо одного позову. — Він підійшов до поліцейського, тримаючи в пальцях маленьку білу візитівку. Я юрист із Нью-Йоркської гільдії. Можете підказати, як туди дістатися? Я не бував тут уже кілька років.
Нет Джонсон сидів розкинувшись на нижній сходинці ґанку, дивився на полудневе сонце і бачив, що добре воно. Гнучкий, сухорлявий чоловік з трубкою в жовтих зубах, у картатій червоній сорочці й полотняних штанях, із сильними руками, сірим кольору сталі волоссям, що на шістдесят п’ятому році діяльного життя було й досі густим.
Він спостерігав за своїми дітьми, що гралися біля будинку.
Перед ним, сміючись, пробігла Джин. Її груди здіймалися під грубою сорочкою, чорне волосся розвівалося. Їй було шістнадцять. Ясні очі, сильні стрункі ноги, вигинисте молоде тіло, що трохи схилялося вперед під вагою двох підков. За нею галопом мчав Дейв. Чотирнадцять років, білі зуби, темне волосся. Красивий хлопчик, син, яким можна пишатися. Дейв обігнав сестру і зупинився біля дальнього кілка. Він стояв вичікувально, розставивши ноги і вперши руки в боки, легко тримаючи дві свої підкови. Засапана Джин поспішала до нього.