— Дивіться, з якого боку на деревах мох, — відповіла Бабуня, не повертаючи голови.
— А-а, — кивнувши, сказав Прямокут.
Він сумно задивився на маслянисті води, роздумуючи, що це за води конкретно. Судячи з солонуватого запаху повітря, човен уже вийшов у затоку.
Що дійсно лякало його в морі — то це те, що море було єдиним, що відділяло його від жахливих створінь на морському дні.
Звичайно, він розумів, що з погляду логіки єдиним, що відділяє його, скажімо, від тигрів-людожерів із хапонських джунглів, була всього лише відстань. Та все ж це було зовсім інше. Тигри не спливають з крижаних глибин із повними пащеками гострих, як голки, зубів...
Він здригнувся.
— Відчуваєте? — раптом спитала Бабуня. — Присмак повітря. Чари! Десь відбувається витік чарів.
— В принципі, чари не розчиняються у воді, — сказав Прямокут. Він кілька разів облизав губи і мусив визнати, що туман набув бляшаного присмаку, а повітря стало ледь помітно маслянистим.
— Ви ж чарівник, — суворо сказала Бабуня. — Можете викликати костур абощо?
— Така проблема ніколи не ставилася, — відповів Прямокут. — Чарівники свої костури не викидають.
— Він десь тут, — урвала Бабуня. — Допоможи мені знайти його, чоловіче!
Архіректор застогнав. Це була важка ніч, і перш ніж знову чаклувати він потребував дванадцятигодинного сну, кількох добрих обідів і спокійного вечора перед каміном. Він постарішав, от у чому справа. Проте чарівник заплющив очі й зосередився.
Чарів навколо було — хоч греблю гати. Бувають місця, де чари акумулюються самі. Вони накопичуються довкола покладів трансмундального металу октирону, в деревині певних порід дерев, у ізольованих озерах, містяться в опадах, і спеціально навчені люди можуть зібрати їх та зберегти про запас. У цьому районі запас чарів був неабиякий.
— Цей костур потужний, — сказав Прямокут. — Дуже потужний.
Він притиснув долоні до скронь.
— Прокляття, стає холодно, — сказала Бабуня.
Набридливий дощ перетворився на сніг.
У світі щось змінилося. Човен зупинився — не від зіткнення з чимось, а так, ніби море раптом вирішило стати твердим. Бабуня подивилася за борт.
Море і справді стало твердим. Шум хвиль чувся здалеку і дедалі віддалявся.
Відьма перехилилася через борт і постукала по воді.
— Крига, — сказала вона.
Човен, лиховісно потріскуючи, застиг в океані криги.
Прямокут повільно кивнув.
— Логічно, — сказав він. — Якщо вони... там, де ми думаємо, то там має бути дуже холодно. Подейкують, там так холодно, як у вічній ночі між зірками. І костур це відчуває.
— Авжеж, — сказала Бабуня і вибралася з човна. — Тож усе, що нам треба — це знайти середину крижаного поля, і там і буде костур, правильно?
— Я так і знав, що ви це скажете. Можу я принаймні взутися?
Вони брели по скрижанілих хвилях; Прямокут раз у раз зупинявся, намагаючись встановити точне розташування костура. Мантія на ньому обмерзала, він стукотів зубами.
— Вам не холодно? — спитав він Бабуню, чиє вбрання відчутно потріскувало на ходу.
— Холодно, — визнала вона. — Просто я не тремчу.
— Коли я був малий, у нас бували схожі зими, — зауважив чарівник, дихаючи на змерзлі пальці. — А в Анку снігу майже не буває.
— Та невже, — відгукнулася Бабуня, вдивляючись у крижаний туман.
— На гірських вершинах, пригадую, сніг лежав цілий рік. Зараз не побачити таких морозів, як ті, що бували, коли я був малий... Принаймні, досі було не побачити, — виправився Прямокут, важко ступаючи по кризі. Та загрозливо затріщала, нагадуючи, що вона є єдиним, що відділяє його від морського дна. Він став ступати обережніше.
— А що це за гори були? — спитала Бабуня.
— О, Вівцескелі. Звідси це в напрямку Осердя світу. Село Мідний Карк[24].
Губи Бабуні ворухнулися.
— Прямокут, Прямокут... — промимрила вона. — Не родич старому Актурові Прямокуту? Він жив у великому старому будинку під Стрибучою горою, мав купу синів.
— Це мій батько. Заради Диска, звідки ви знаєте?
— Я там виросла, — пояснила Бабуня, придушивши спокусу обмежитися всезнаючою посмішкою. — В сусідній долині. Село Міцні Горішки. Я пам’ятаю вашу матір. Чудова жінка, розводила брунатних і білих курей, я, бувало, заходила до неї прикупити яєць для своєї мами. Звичайно, це ще до того, як мене було покликано до відьомства.
— Я вас не пригадую, — сказав Прямокут. — Звісно, це було так давно. У нашому будинку завжди крутилася купа дітей, — він зітхнув. — Не виключаю, я смикав вас за коси. Я постійно тоді робив подібні речі.
— Можливо. Пригадую одного товстого хлопчика. Досить неприємного.
— Це міг бути я. А я, здається, пригадую одну дівчинку, яка всіма командувала — але це було так давно. Так давно.
— Тоді я не мала сивини, — сказала Бабуня.
— В ті дні все було іншого кольору.
— Це правда.
— А влітку не було таких дощів.
— Захід сонця був червоніший.
— І було більше старих людей. Просто на кожному кроці траплялися, — вставив чарівник.
— Так, ваша правда. А зараз кругом сама молодь. Насправді кумедно. Я маю на увазі, логічно було б чекати, що все буде навпаки.
— Тоді навіть повітря було краще. Ним було легше дихати, — сказав Прямокут.
Вони продовжували шлях крізь заметіль, роздумуючи про несповідимі шляхи часу й Природи.
— Бували відтоді вдома? — спитала Бабуня.
Прямокут знизав плечима.
— Коли помер батько. Дивно, я ні з ким ніколи про це не розмовляв, але... Там залишилися мої брати — я ж, ясна річ, восьмий син восьмого сина — вони вже мали дітей і навіть онуків, але ніхто з них не вмів навіть до пуття написати власне ім’я. Я міг би купити все село. Зі мною поводилися, як з королем. Але... Розумієте, я багато де побував, бачив речі, від яких у них мізки розплавились би, перемагав створінь, страшніших за будь-які їхні страхіття, мені відкриті таємниці, відомі дуже небагатьом...
— Але ви почувалися самотнім, — завершила Бабуня. — Тут немає нічого дивного. Це стається з кожним з нас. Такий наш вибір.
— Чарівникам не варто повертатися додому, — підсумував Прямокут.
— Думаю, це й неможливо, — погодилася Бабуня.— Я завжди кажу, що не можна двічі переплисти одну й ту ж річку.
Прямокут подумав.
— Мені здається, тут ви помиляєтеся, — сказав він. — Я перепливав одну й ту ж річку, мабуть, тисячі разів.
— Е, але це була не одна й та ж річка.
— Не була?
— Ні.
Чарівник знизав плечима.
— На вигляд це була одна й та ж довбана річка.
— Нема чого вдаватися до такого тону, — обурилася Бабуня. — Чого це я маю вислуховувати такі слова від чарівника, який не може навіть відповісти на листи!
Кілька митей Прямокут не видавав ані звуку, не рахуючи цокотіння зубів.
— Ага, розумію, — сказав він нарешті. — Ті листи були від вас?
— Саме так. Я їх підписувала. По-моєму, підпис — достатня вказівка на автора, ні?
— Гаразд, гаразд. Я просто подумав, що це жарт, от і все, — пригнічено сказав Архіректор.
— Жарт?
— Ми отримуємо не так багато заяв на вступ від жінок. Власне, ми взагалі не отримуємо заяв на вступ.
— А я собі думала, чому немає відповіді, — сказала Бабуня.
— Коли хочете знати, я їх викинув.
— Ви мали хоча б... Он він!
— Де? Де? А, справді.
Туман розвіявся, і тепер вони ясно бачили фонтан сніжинок, декоративну колону замерзлого повітря. А під нею...
Костур не вмерз у кригу, а спокійно лежав у киплячій калюжі води.
Одним з незвичайних аспектів чародійського всесвіту є існування протилежностей. Вище вже зазначено, що темрява не є протилежністю світла — це просто відсутність світла. Так само абсолютний нуль — це просто відсутність тепла. Якщо ж хочете дізнатися, що таке справжній холод, холод такий жорстокий, що вода не замерзає, а антикипить, вам не треба шукати далі, ніж ця калюжа.
24
Brass Neck, причому останнє слово, «neck» («шия»), означає також «зухвалість» або ж «скрутити в’язи». —