Кілька секунд вони мовчки дивилися, забувши про суперечку. Потім Прямокут повільно сказав:
— Якщо стромити туди руку, пальці тільки й хрумкнуть, як морквини.
— Як гадаєте, вам вдасться витягти його за допомогою чарів? — спитала Бабуня.
Прямокут обмацав кишені й нарешті видобув свій кисет та цигарковий папір.
Досвідченими пальцями він покришив кілька недопалків у нову самокрутку й заклеїв її, не відриваючи погляду від костура.
— Ні, — сказав він. — Але я все одно спробую.
Він із тугою подивився на цигарку і застромив її за вухо. Витягнув руки з розчепіреними пальцями й безгучно заворушив губами, промовляючи слова Сили.
Костур повернувся в своїй калюжі і м’яко сплив над кригою, миттю ставши центром кокона з замерзлого повітря.
Прямокут застогнав від зусилля: пряма левітація є найскладнішою дисципліною практичного чародійства, бо постійна загроза з боку добре відомих принципів дії та протидії полягає в тому, що чарівник, який намагається підняти щось важке самим лише зусиллям волі, ризикує виявити свій мозок у своїх же черевиках.
— Можете поставити його вертикально? — спитала Бабуня.
Дуже обережно костур став обертатися в повітрі, доки не завис перед Бабунею за кілька дюймів від криги. На різьбленні блищав іній, але Прямокутові, крізь червоне покривало мігрені перед очима, видалося, що костур дивиться на нього. Обурено.
Бабуня поправила капелюха й рішуче випросталася.
— Гар-разд, — промовила вона.
Прямокут похитнувся. Тон цього голосу різонув його, як діамантова пилка. Він віддалено пригадав, як матір сварила його, коли він був малим; зараз він почув такий же голос, тільки відточений, сконцентрований і з краями зі шматочків карборунду, голос наказу, здатний і небіжчика змусити піднятися та стати струнко — а то й промарширувати через півцвинтаря, перш ніж згадати, що він небіжчик.
Бабуня стояла перед завислим у повітрі костуром, майже розтоплюючи його крижану броню самим лише гнівом у своєму погляді.
— То так ти розумієш пристойну поведінку? Валяєшся на морі, доки інші гинуть? Просто чудово!
Вона стала ходити взад-вперед біля ополонки. На подив Прямокута, костур повертався, стежачи за нею.
— Авжеж, тебе викинули, — гарчала Бабуня. — І що? Вона ж іще дитина, а діти рано чи пізно всіх нас викидають. Хіба це і є вірна служба? Валяєшся тут весь ображений, тоді як міг би принести хоч якусь користь!
Вона нахилилася вперед, аж її гачкуватий ніс опинився за кілька дюймів від костура. Прямокут був майже впевнений, що костур намагається посунутися з її шляху.
— Сказати тобі, що буває з костурами, які негідно поводяться? — просичала вона. — Сказати, що я з тобою зроблю, якщо Еск зникне з цього світу? Одного разу ти врятувався від вогню, бо передав весь біль їй. Наступного разу це буде не вогонь.
Її голос понизився до шепоту, схожого, однак, на хльоскання батога.
— Спершу це буде рубанок. Потім — фуганок, шліфувальний папір і свердло...
— Агов, обережніше, — закликав Прямокут, чиї очі вже сльозилися.
— ...а те, що лишиться, запхаю в лісову гущавину для грибів, мокриць і термітів. Це може тривати довгі роки.
Візерунки корчило. Більшість із них пересунулися на протилежний бік костура, уникаючи Бабуниного погляду.
— Отже, — сказала вона. — Послухай, що я збираюся зробити просто зараз. Я візьму тебе, і всі ми підемо назад до Академії, гаразд? Інакше матимеш справу з тупою пилкою.
Вона засукала рукава і простягнула руку.
— Чаклуне! Відпустиш його у потрібний момент.
Прямокут жалюгідно кивнув.
— Коли гукну «вже» — вже. Вже!
Прямокут знову розплющив очі. Бабуня стояла, на всю довжину простягнувши вперед ліву руку та міцно стискаючи костур.
Шматки криги відвалювалися від нього в клубках пари.
— Гаразд, — звернулася Бабуня до костура. — Але якщо подібне станеться ще раз, я дуже розгніваюся, ясно?
Прямокут опустив руки й поквапився до неї.
— Не боляче?
Вона хитнула головою.
— Все одно що тримати гарячу бурульку. Ну годі, ми не маємо часу на балаканину.
— А як ми повернемося?
— Чоловіче, заради всього святого, увімкни свій розум. Ми полетимо.
Вона змахнула мітлою. Архіректор поглянув на неї із сумнівом.
— На цьому?
— Звичайно. А що, чарівники не літають на своїх костурах?
— Це принижувало б чарівницьку гідність.
— Якщо я це витримую, то й ви зможете.
— Гаразд, а це безпечно?
Бабуня спопелила його поглядом.
— Ви маєте на увазі, взагалі? — поцікавилася вона. — Чи, скажімо, порівняно з тим, щоб лишитися на крижині, яка от-от розтане?
— Вперше лечу на мітлі, — сказав Прямокут.
— Та невже.
— Я думав, на них просто сідають і летять собі, — продовжував чарівник. — Не знав, що треба бігати туди-сюди й кричати на них.
— Це такий спеціальний спосіб, — відповіла Бабуня.
— Я думав, вони літають швидше, — вів своєї Прямокут. — І, чесно кажучи, вище.
— Що значить «вище»? — спитала Бабуня, намагаючись скомпенсувати вагу чарівника позаду неї, доки вони повертали вгору вздовж річки. Як усіх пасажирів задніх сидінь від початку часів, його весь час хилило не в той бік.
— Скажімо, вище дерев, — сказав чарівник, пригинаючись від мокрої гілки, яка збила з нього капелюха.
— Ця мітла не має жодних проблем, які не можна було б вирішити, якби ви трохи схудли, — відрубала відьма. — Чи хочете зійти і далі пішки?
— Крім того факту, що я все одно півдороги чіплявся б ногами за землю, — сказав Прямокут. — Не хотів би ставити вас у незручне становище, але якби мене попросили перелічити всі небезпеки польотів, мені й на думку не спало би включити в перелік загрозу скалічити ноги заростями папороті.
— Ви що там, курите? — спитала Бабуня, похмуро дивлячись вперед. — Тхне димом.
— Пані, просто заспокоюю нерви, вражені цією безтямною швидкістю.
— То припиніть негайно. І тримайтеся.
Мітла, смикаючись, пішла вгору і збільшила швидкість до швидкості стариганя, що біжить підтюпцем.
— Пане чарівнику...
— Що?
— Коли я сказала триматися...
— Так?
— Я не мала на увазі там.
Запала мовчанка.
— А. Так. Дуже перепрошую.
— Все гаразд.
— Не та вже в мене пам’ять, як раніше... Запевняю, я не хотів вас образити.
— Я й не ображаюся.
Якийсь час вони летіли мовчки.
— І все ж, — замислено промовила Бабуня, — загалом я воліла б, щоб ви забрали руки.
Дощ періщив по доріжках Невидної академії та заповнював канави, де, наче дуже погано збудовані човни, плавали покинуті з літа воронячі гнізда. Вода булькотіла в старих іржавих ринвах. Вона затікала під черепицю й віталася з павуками, що мешкали попід карнизами. Вона текла по фронтонах і утворювала високо серед шпилів потаємні озера.
На нескінченних дахах Академії, порівняно з якою Ґорменгаст[25] видався б закапелком для зберігання інструментів на провінційній залізничній станції, розвивалися цілі екосистеми; у крихітних джунглях, що виросли з яблучних зерен та насінин трави, співали птахи, у стічних канавах плавали маленькі жабки, а в мурашнику заклопотано винаходили своєрідну та складну цивілізацію.
Звідки вода не лилася — то це з призначених саме для водозливу статуй ґорґулій уздовж дахів. Справа була в тому, що за перших же ознак дощу ґорґульї покидали свої місця й перебиралися на горище.
Бути потворним, заявляли вони, ще не означає бути дурним.
Дощу були потоки. Дощу були річки. Дощу були моря. І зовсім багато дощу було у Великій залі, в стелі якої після дуелі Бабуні та Прямокута лишилася здоровенна дірка; Тритлові здавалося, що звідти ллє особисто на нього.
Він стояв на столі і керував групками студентів, які знімали зі стін картини та старовинні гобелени, доки ті не понамокали. Стояти на столі доводилося через те, що підлогу вже вкрило шаром води завглибшки кілька дюймів.
25
Ґорменгаст — гігантський «Замок чотирьох світів» із фентезійної трилогії британського автора Мервіна Піка (середина XX ст.). —