У широкому розумінні філософія правосуддя виявляється через проблему судового праворозуміння. На практиці можна помітити прихильність суб’єкта до певного праворозуміння (наприклад, судді, представника сторони чи навіть законодавця). Це виявлення сприяє не лише кращому розумінню правової позиції, аргументації певного суб’єкта, що бере участь у здійсненні правосуддя, але й з’ясуванню того, яким є зміст ролі суб’єкта в здійсненні ідеї правосуддя. Іншими словами, йдеться, наприклад, про те, чого прагнутиме суддя: досягнення справедливості (в його розумінні) чи суворого дотримання букви закону, що може суперечити справедливості.
Яка ще роль праворозуміння у правосудді? З-поміж найбільш типових прикладів — правоінтерпретаційна діяльність суду. Так, щодо «юридичного тексту відбувається певною мірою і процес «смислотворення», інакше кажучи — процес «приписування» йому саме того смислу, який уже відшукано у позатекстових джерелах»[20]. Тому, коли йдеться про роль праворозуміння в ухваленні судових рішень та їх тлумаченні, доречно застосовувати категорії текстуалізму і контекстуалізму. Це сприятиме не лише дослідженню дійсного змісту правового положення нормативно-правового акта, але й розумінню підстав і мотивів ухваленого рішення з позицій праворозуміння. Якщо текстуальний підхід визначає розуміння тексту рішення, то контекстуальний — контексту, в якому воно приймалося. Так, наприклад, рішення (та аналіз його змісту) про засудження до страти Сократа не можна вважати цілісним без урахування обставин, які зумовили процес над Сократом, історичних, соціальних умов тогочасних Афін. Те саме стосується більш сучасного процесу над Саддамом Хусейном: з-поміж контекстів процесу й судового рішення про засудження до страти є захоплення Іраку «силами коаліції», повалення режиму С. Хусейна, наявність смертної кари як виду покарання, тощо. Контекстуальний підхід дає змогу пояснити вплив різних чинників на судові рішення, зокрема і неправових (позаправових). Тому контекстуальний підхід є істотним чинником аналізу судового рішення, й зрештою «звіренням» його з ідеєю правосуддя.
Як відзначалося, у випадку з предметом філософії права проблема змістовної, формальної чи неформальної уніфікації предмета філософії правосуддя або ж, на практиці, їх інтеграції (інтегрування) є складно вирішуваною чи засадничо невирішуваною.
Водночас і при здійсненні правосуддя у різних формах судочинства відбувається вирішення колізій праворозуміння. Наприклад, шляхом вибору певного праворозуміння (його застосування) через голосування при колективному ухваленні рішення: думка тих суддів, які становлять більшість, вважається прийнятою і визначає зміст рішення. Отже, можна говорити не стільки про «правильне», скільки про домінуюче праворозуміння — таке, якого додержується більшість суддів (інших учасників процесу) в справі.
Так, судове рішення, наприклад, у резонансній справі «Ющенко до ЦВК», яку розглядав і вирішив Верховний Суд України 2004 року, засвідчило, що більшість суддів є прихильниками так званого «широкого праворозуміння», за яким принципи права (в цій справі: виборчого права) — «складова» права, а верховенство права як принцип зумовлює право суду визначати додаткові способи відновлення порушеного права (прав виборців). Суддя чи судді, які незгодні з певним рішенням більшості суддів, можуть викласти свої позиції в окремій думці (думках). Так відбувається «цивілізована боротьба праворозумінь» у здійсненні правосуддя.
Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон. Таке розуміння теж зумовлене видом праворозуміння, про що вже йшлося, є його конкретизацією.
«Розрізнення і співвідношення права та закону і є тією предметною сферою і теоретичним простором, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і змістовно розгорнута як послідовне філософсько-правове вчення. Сенс сказаного можна резюмувати так: предметом філософії права є право в його розрізненні і співвідношенні із законом»[21].
За такого визначення предмету філософія правосуддя постає як предметна сфера правосуддя та законосуддя. На перший погляд може видатися, що ця проблема надумана. Адже суд — це «закон, що промовляє»: він зобов’язаний застосовувати саме закон (а не право), керуватися процесуальним законом у здійсненні правосуддя. Втім, історія, зокрема й права, знає приклади розрізнення права і закону в судовому правозастосуванні: інквізиційні процеси, процеси часів соціал-нацистської Німеччини, сталінських репресій, самосуд, тощо.
20
Рабінович П. М. Конституційне судочинство як інструмент тлумачення законодавства відповідно до соціальних потреб і змін // Вісник Конституційного Суду України. — 2007. — № 1. — С. 37.