Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю і в сяєві своєї простоти вступив до канцелярії зі словами:
— Добрий вечір вам, панове, всім разом і кожному зокрема.
Замість відповіді хтось добре штурхонув його під ребра і підштовхнув до стола, за яким сидів пан з холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість — мовби він щойно зійшов з сторінок книжки Ломброзо[18] «Про типи злочинців».
Він кровожерливо глянув на Швейка і сказав:
— Не робіть ідіотської міни.
— Це від мене не залежить, — серйозно відповів Швейк. — Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала ідіотом. Я офіційний ідіот.
Подібний до злочинця пан клацнув зубами.
— Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що у вас усі клепки на місці.
І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради і закінчуючи образою його величності і членів цісарського дому. В центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердинанда, звідки виходила парость з новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.
— Що ви на це скажете? — тріумфально спитав пан із звірячими рисами обличчя.
— Цього й справді багато, — невинно відповів Швейк, — а що забагато, те шкодить.
— Ось бачите, самі погоджуєтесь.
— Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгості ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, як я служив у війську...
— Заткніть пельку! — гаркнув поліцейський радник на Швейка. — Говоріть лише тоді, коли вас будуть про щось питати. Розумієте?
— Чому б мені не розуміти, — сказав Швейк. — Голошу слухняно, що розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.
— З ким маєте зносини?
— З своєю служницею, ваше високородіє!
— А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?
— Маю, шановний пане, купую собі вечірні випуски «Національної політики» — «сучки»[19].
— Геть! — заверещав на Швейка пан зі звірячими рисами обличчя.
Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:
— На добраніч, ласкавий пане.
Повернувшись до своєї камери, Швейк повідомив усім арештованим, що такий допит — це жарти. Там на вас трохи погаркають, а наприкінці виженуть.
— Колись, — вів далі Швейк, — бувало куди гірше. Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі і пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанський чобіт[20] і розтягували на драбині або пекли йому пожежним факелом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким[21]. Той, кажуть, верещав при цьому так, наче з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку скинули з Еліщиного мосту[22]. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо її кидали лише до голодоморні, то така людина почувалася так, мовби знову на світ народилася.
— В нашу добу сидіти в тюрмі — це забава, — смакував Швейк далі. — Жодних четвертувань, жодних іспанських чоботів. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, лазничка просто-таки під самісіньким носом. По всьому видно, що рухаємося вперед. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори і на поверх вище, але зате в коридорах чисто і людей як чорт пугою нагнав: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок, так що еге-ге. Принаймні радієте, що ви тут не самі. Кожний упевнено йде своєю дорогою і не боїться, що йому в канцелярії скажуть: «Ми порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко відважитися, що саме вибрати, і я, панове, думаю, що не один би з нас в таку хвилину розгубився. Та що тут багацько балакати — світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть — на нашу користь.
Щойно він закінчив промову на захист сучасного стану ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:
— Швейк! Одягнутись і йти на допит!
— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, тут якась плутанина. Адже мене вже раз із допиту поперли, та й боюся, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.