На козлах екіпажу, що в ньому їдуть Франсуа й Вінсент, сидить похнюпившися старенький негр із Камеруна.
Ламаною кострубатою французькою мовою він звертається до «місте», що сидять в екіпажі. Обіруч шосе розстелюються тропічні саванни, вони нагадують Франсуа булонські галявини; скільки сягає око, гаї та лісочки, круглі мов басейни озерця, окремі дерева здаля мов підстрижені, галявини, гаї, лісочки, озерця — скільки сягає око. Колись по цих парках табунами бігали строкаті зебри. Їх винищено, саванна збідніла на звірі. Хіба десь під гаєм показувалась антилопа й зникала на узліссі.
Негр-візник повернувся до Франсуа й Вінсента й, показуючи на степ, сказав:
— Зебра нема, жираф нема. Нічого нема. Там, — він указав батогом на північ, — є жираф, француз приїздить полювати (chasser) жираф. Там є жираф. Та й там мало жираф.
— Відки ти, старче? — запитав Вінсент.
— Я з Камерун, з Дуали, — жваво одповів негр. — Там німець (German), француз немає. Я тікав з Дуали, мій приятель забив німця, й я тікав з Дуали до Конго. Ти, — він указав на Франсуа, — друг йому. Ти знаєш, коли друг заб'є кого-небудь, треба його рятувати. Я рятував, ми тікали з Камеруну.
— Де ж твій друг тепер?
— Друг умер, я сам зостався. Був добрий друг, мене рятував, і я його рятував. Треба рятувати друга, як собака рятував келепа[2]. Вони крали горіхи, й собака рятував келепа.
— Де вони крали горіхи? Хіба собака їсть горіхи?
— Стривай, — сказав Вінсент, — слухай, старче, розповідж, як це було. В кого вони крали горіхи? Чи не в тебе часом?
— Ні, не в мене крали горіхи, крали в леопарда. Був собі колись леопард. В його садку було дуже велике горіхове дерево, на ньому росли дуже смачні горіхи. А що леопард був дуже скупий, то він оголосив усім звірятам, що ніхто не сміє брати тих горіхів під страхом смертної кари. Про це оголошення прочув і келеп, та як він був трохи товстошкірий, то подумав собі: «Яке мені до того діло!»
Коли настав час, що горіхи поспіли, він одвідав свого доброго приятеля собаку. Погомонівши вони проміж себе якусь часинку про годину та про лихі часи, сказав келеп: «Любий друже, горіхи леопардові поспіли, чи немає в тебе охоти їх покуштувати?»
«Я тобі признаюсь одверто, — одказав собака, — що я давно вже маю до того охоту, і якщо ти підеш зі мною, то я готовий піти хоч зараз».
«Добре, — одповів келеп, — то підемо завтра вранці, але треба нам дуже рано вирушати, а що я не дуже швидкий уставати раненько, то найкраще буде, як ти прийдеш і мене збудиш».
З тим пішов він додому.
Другого ранку в призначений час постукано в його двері. «Я йду!» — гукнув келеп. Узяв свою стару торбу під пахву й пішов. Якийся час вони йшли мовчки поруч одне одного.
Потому келеп сказав: «Одне ще хотів би я сказати: буває так подекуди, що впаде тобі на голову горіх; од цього буває таки боляче. Так от, ти мусиш мені кріпко обіцяти не верещать і не скавучать, а зціпити зуби, хіба сказати стиха: «Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту-ма — моту-ма!»»
«З чого ж я скавучатиму! Думаєш, я не знаю, що в леопарда є вуха? Він би не став баритися й забив би нас обох».
«Так, — сказав келеп, — ти ще, може, і врятувався був би, бо ти здорово вчений бігати, а я, бідолаха, зі своїми короткими ногами не можу швидко бігати, мене він, без сумніву, спіймає».
«Не турбуйся, — сказав собака. — Я цілком певний, що не скавчатиму».
Отак вони підійшли до горіхового дерева. Там лежала сила чудових горіхів, і келеп щиро взявся ховати їх до торбинки. Собака збирав також і аж стрибав з радощів, знаходячи ще і ще. Мов навіжений гасав він навколо дерева, й келепові нелегко було його придержувати.
Оце він знову біг до келепа, показати йому новий запас горіхів, коли зашелестіло в гіллі і — гоц! упав горіх на спину келепові, та той не покинув збирати, а сказав спокійненько: «Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту — ла-моту — ма! Бач, — сказав він до собаки, — тепер ти чув, як це робиться, це дуже легко перетерпіти».
«Звичайно!» — одповів собака й пострибав далі. За часинку знову шелеснуло в гіллі й знову впав горіх з дерева. На цей раз він потрапив акурат на голову собаці. «Гай, гай, гай», — заскавчав собака й подався геть.