У 1959 році вийшов один з найсильніших, хоча й суперечливих романів у всій західній антиатомній фантастиці — “Кантата на смерть Лейбовіца” Уолтера Міллера. В цій книзі роль духовного рятівника людства, що впало в гріх самознищення, бере на себе римсько-католицька церква, створивши на атомному попелищі щось на зразок Ордена хранителів знання. І все ж буквально по гвинтику зібрана цивілізація виявилася неспроможною прогнати біса, що роз’їдав їй душу. Нова війна — цього разу справді остання — ставить крапку і на сподіваннях монахів, і на самому людстві.
Невідомо, чи мав такі наміри автор, але своїм фіналом він перетворив роман у гострий антиклерикальний твір. Хвора душа людства тут не винна; біси — зовні, вони мають яскраве соціальне забарвлення. Політикани, фінансові боги, воєнщина — всі ці соціальні божевільні, а на догоду їм — оті недоумки, що страждають громадянським інфантилізмом і називають себе вченими.
Отже, мова знову про вчених — але яких! Два персонажі американської наукової фантастики 60-х років за минулі майже два десятиліття не втрачають своєї актуальності, а часом стають ще сучаснішими. Це доктор Стрейнджлав з однойменного фільму Стенлі Кубріка,[3] що з’явився на екранах в 1963 році, і доктор Хонікер з роману Курта Воннегута “Колиска для кицьки” (1965).
Образ скаліченого (він увесь на протезах, і душу йому, здається, теж замінили якимось протезом) вченого-атомщика Стрейнджлава,[4] маніяка, на минуле якого однозначно вказує й те, що він часто обмовлюється, звертаючись до президента США (“мій фюрер”), і рефлекторне викидання вперед руки-протеза (не забуте ще вітання), — цей образ, безумовно, одна з найяскравіших і найдошкульніших масок у всьому американському науково-фантастичному кінематографі.
За образом Стрейнджлава глядачі вбачали і військового міністра Форрестолла, і навіть Вернера фон Брауна. І Коєна, батька нейтронної бомби, додали б ми сьогодні.
За доктором з “Колиски для кицьки” стоїть образ узагальнений, гротескно-загострений. Таких конкретно не було. Таких узагальнень — зараз сотні, а може, тисячі. Соціальних виродків, громадське почуття відповідальності яких застигло десь на рівні немовляти. Геніальних ідіотів (тут останнє слово має не образливий, а скоріше медико-констатуючий відтінок), які, затіявши гру в мотузочок, не помічають, що коїться в навколишньому світі. Божевілля таких типів може відігравати роль рятівного механізма, що оберігає розум від неприємних питань, які інколи полюбляє ставити совість.
Можливо, граючи атомними сірниками, недоумки сподіваються не обпекти себе, відсидітись у якомусь надкомфортабельному протиатомному бункері? Про мешканців подібного сховища розповів американський письменник Мордесаї Рошвалд у романі “Рівень 7” (1959).
…Світ загинув у результаті помилки. Вижили тільки мешканці надсекретного підземного ядерного центру, звідки завдається ракетний удар відплати. Все було розраховано: при першій ядерній атаці на “Рівні 7” встигають натиснути відповідні кнопки… Страхітливий щоденник безіменного офіцера (імена мешканців замінили індексами), останнього літописця, який опускається нижче й нижче, з рівня на рівень, ніхто вже на поверхні землі не прочитає: в проекті сховища не передбачені ліфти й ескалатори, які б рухалися нагору. Харчів, енергоресурсів у тих, що виживуть, на десятки або й сотні років; а от сонця ні вони, ні їхні діти ніколи не побачать.
Очевидно, важко підібрати такий же прозорий і моторошний своїм лаконізмом образ-символ (недаремно роман у свій час високо оцінили Лайнус Полінг і Бертран Рассел) для всієї постатомної фантастики. Натиснувши раз фатальну кнопку, людство вже ніколи не зможе дістатися на поверхню.
Дивовижно… Написані всі ці твори тоді, коли ніхто не говорив про доктрини обмеженої ядерної війни і коли не обговорювались достоїнства “гуманної” нейтронної бомби. Та вже тоді багатьом стало зрозуміло до болю: будь-яка ядерна війна буде обмеженою в тому розумінні, що обмежить, обведе жирною траурною рискою людську цивілізацію як таку. І “гуманізм” цієї війни полягатиме ось у чому: ті, що виживуть, позаздрять загиблим.
ЧИ ХОЧУТЬ ВІЙНИ РОСІЯНИ?
У червні 1982 року древній Кельн зібрав письменників з 48 країн світу. Академічно сформульований порядок денний “Інтерліта-82” — “Сучасні письменники і їх внесок у справу миру: межі та можливості” — недостатньо відбиває ті пристрасті, що кипіли під час проведення цього представницького форуму. В с і розуміли, наскільки самовбивча гонка озброєнь, як усвідомлювали й те, що письменник зараз не може відсидітись у вежі “чистого мистецтва”; але ж як по-різному все це розумілося!
Недовірливих було багато. Цифри експертів не переконували. Зате ж як часом міцно трималися вони за піввікової давності передсуди і як швидко довірялися новомодним віянням, суть яких полягала в тому, що, мовляв, обидві наддержави однаковою мірою відповідають за критичність нинішнього становища (радянські цифри — просто пропаганда).
І тоді Олександр Чаковський, процитувавши Бєлінського, що література є свідомістю народу, квітом і плодом його духовного життя, запропонував: якщо не переконують викладки й таблиці, чому б не звернутися до єдиного святого для всіх, хто тримає в руках перо, аргументу? До книги. І, порівнявши, про що пишуть письменники різних країн, про що їхні книги, знайти зокрема відповідь на давнє питання: чи хочуть війни росіяни?
Неодмінно треба зазирнути і в книжки фантастів, де, немов у збільшувальному склі, проступають не лише картини уявного майбутнього; у фокусі цієї унікальної лінзи літератури часом спалахує полум’я найболючіших проблем сучасності.
Перш ніж звернутися до творів радянської фантастики, є сенс зазирнути в один із численних світів майбутнього фантастики західної. Отам якраз воюють і воюють, а загрожують цивілізації саме росіяни…
Як відомо, один з найшаленіших стратегів “холодної війни” військовий міністр США Форрестолл у своїй ненависті до червоних схибнувся у буквальному розумінні слова: з криком “Росіяни йдуть!” він викинувся з вікна кабінету… Відтоді минуло понад чверть віку, а цей безтямний крик лунає й досі, то стихаючи відповідно до змін у політичному кліматі, то наростаючи. А оскільки реалістична проза оперує все ж реальністю, то для художнього підкріплення жахів, які ретельно роздмухує пропагандистський апарат, знову довелося вдатися до допомоги фантастики.
Вчорашню Попелюшку прийняли при дворі й обсипали ласками. Хоча, як з’ясувалося, не безкорисливо: роботу їй одразу знайшли найбруднішу…
І року не минуло після фултонської промови Черчілля, в якій британський екс-прем’єр закликав до хрестового походу проти комунізму, а в США вже з’явилася перша ластівка — хвацький сценарій якихось Л. Енгеля та Е. Піллера “Світ у вогні: російсько-американська війна 1950 року”. Автори запитували співвітчизників: чи вистачить у всього Заходу сил навіть з атомною монополією стримати натиск “червоних орд” зі Сходу? Чим не показовий приклад найсправжнісінького “соціального замовлення” (хоч як шокує буржуазних літераторів це словосполучення), та ще й так швидко виконаного?
З атомною монополією США невдовзі, однак, розпрощалися, і це лише викликало нову бурхливу хвилю фантастичних творів зразка шестидесятих років. Нью-Йорк окупований незалежними (!) радянськими військовими частинами (Г. Річардс “Два карбованці до Таймс-сквер”). Політична пасивна англійська громадськість “догралася” до встановлення… Народної Республіки (К. Фітцгіббон “Коли поцілунки скінчилися”). Іще один варіант ситуації: атомне роззброєння дало односторонню перевагу СРСР, і радянський танковий десант окупує Англію (Д. Баррон “Бомба Зілова”)…
3