Олаф повів довкруг спохмурнілим оком. Ольг і Ярра, яким хмільне вино запаморочило голови, теж сипали погрозами, тримаючи в руках оголені мечі. Стояли поруч, пліч-о-пліч, такі несхожі: один високий, білявий, з довгастим обличчям, у прозорих, майже безбарвних очах — погорда й виклик, а другий — кремезний, у плечах вгадується майбутній безмір сили, круточолий, погляд незмигний, давкий, так міг би дивитися камінь, якби у нього раптом з’явилися очі. Такі різні, проте в їхніх жилах тече одна кров, що вимагає тільки помсти. Вони здатні володарювати, упокорювати інших, а тому обіцяють стати славетними ярлами.
Дядько Олаф дивився на синів свого брата, що загинув торік у землі франків, і важка думка ворухнулась у його великій голові: адже згодом котрогось із них, найімовірніше Ольга, родовичі проголосять своїм конунгом.[5] Так велить закон: син стає володарем після смерті батька. Син, а не брат. Як тоді поведеться Ольг, чи важитиме щось для нього слово досвідченого дядька, чи вживуться вони на цьому клаптику землі? Ні, їм треба триматися вкупі, а якщо комусь і випаде шукати собі пристановища в далеких краях, то молодому. А зараз він, Олаф-Січовик, мусить піклуватися про свій рід, що завжди згуртовується перед лицем небезпеки, коли ворожі мечі зблискують перед очима. Нині саме такий час, воїни жадають помсти й крові, дух їхній виповнений відвагою, а руки силою.
— Відправити гінців на всі хутори, нехай чоловіки сходяться сюди… Треба зараз же послати вивідувача, щоб довідався, де отаборився той Скольд і яку має дружину… Будьмо обачними… Хто піде? — обвів поглядом присутніх.
Гамір поволі вщух.
— Я знаю, де його шукати, — пролунав серед тиші дзвінкий голос Ярра.
— Знаєш? — перепитав недовірливо дядько Олаф. — Та хіба вони зупиняються десь надовго? Переходять із місця на місце, мов вовки у пошуках здобичі, плавають уздовж берегів, до своїх островів…. Кудись зникають, знову з’являються. Ні, цьому мусимо покласти край, наші береги не для блукальців. То де вони, кажеш, отаборилися? — повернувся до племінника.
— У фіорді Чорних Скель, там Скольд із дружиною й зимував, бо затишно, дерева досхочу. Там у них і човни; мабуть, уже просмолили, поміняли весла, щогли… Збираються по весні в похід.
— Еге, я бачу, молодий ярле, око маєш пильне, помічаєш, що діється не тільки в своїх володіннях, а й у сусідів… А що ж старий Хендрик, як він мириться з такими нахабами, дозволяє їм селитися на своїй землі?
Десь від найдальшого столу, із напівтемного закута, хтось прогудів:
— А хіба вони його питали? Приблизно з місяць тому спалили у нього два хутори, дочку взяли у закуп. Сам ледь порятувався, у гори забіг. Отаке коїться…
— А що ж дружина? — вигукнув Олаф. — У нього ж воїни, мов дуби, не схитнеш. Небагато я знаю сміливців, які по своїй волі з ними затіяли б сварку.
— Не мечем Скольд їх здолав, а смачним бубликом, — втрутився Ольг.
Нагорланившись разом з усіма, вихлюпнувши на адресу зайд і вбивць погрози й гнів, він тепер почувався кепсько, був якийсь спустошений, збайдужілий. Тільки оце зараз, коли зібралася разом уся дружина, усвідомив, що Елза немає й уже ніколи не буде серед них. Ось там, за столом, було його місце, ще малим вирізав на дошці човен з вітрилом. Ольг згадав, як колись забаглось і йому зробити такого самого, але нагодився батько, похмуро зронив: “Навіщо ти стружеш дошку на столі? Хіба я для цього давав тобі кинджал? Не для варяга це”. І Ольг облишив, боячись батькового гніву.
— Великого, мабуть, бублика довелося йому випікати, аби нагодувати таких невситимих вояків, — гмикнув недовірливо дядько Олаф.
— А він в останньому поході стільки здобичі на свої човни навернув, що вони бортами ледь воду не черпали. Хіба забули, що Скольд бродив по земляках франків безборонно й збирав данину, поки воїни нашого роду гинули, беручи приступом фортеці на узбережжі? Хендрикова ж дружина, навпаки, повернулась із землі саксів ні з чим, бо там уже третій рік не вродило, нічим торгувати… Ось Скольд і завітав до них із багатими дарунками, пропонуючи йти з ним у якісь краї… Воїни й відійшли од свого ярла.
— І куди він їх заманює? — поцікавився Олаф-Січовик.
— Не відаю… в таємниці тримають, не виказують, — розвів руками Ольг. — Подейкують, що там усього вдосталь, і люд зговірливий, незавидющий…
— То де ж це така земля є? Хто з вас знає? — звернувся вже до всіх Олаф.
Ольг стенув плечима:
— Може, до чорних людей, які звуться маврами, а може, й до ромеїв, де їхній король добрячу платню кладе за вірну службу…
— Куди ж, куди?.. — напосідався Олаф. — Де його шукати, якщо втече?
— У землі русів, — раптом долинув хрипкий голос від порога.
Усі повернули голову на той звук. Біля дверей у проймі стояла висока постать, загорнута з голови до ніг у довгий плащ. Котрийсь із воїнів вихопив меча, десь перекинулася лава. Сіра передранкова імла вповзала в низьку залу.
— Це Скольдів вивідувач… Він підслуховував нашу раду! — гукнув Олаф, і вмить за спиною невідомого опинився Ярра з коротким мечем.
— Що ти за один? — грізно запитав старий ярл. Потім наказав: — Підійди ближче, відкрий обличчя.
Незнайомець легким поступом наблизився до нього, різким порухом голови скинув каптур. Виснажене темне лице, аж вилиці випинаються, запалі очі.
— Та це ж Монь, Скольдів раб, — скрикнув Ольг і ступив до несподіваного гостя: — Покажи руки!
Той, змахнувши широкими рукавами, вистромив з них руки, але без пальців, тільки товсті вузли рубців замість них.
— Де втратив руки? — Олаф допитливо дивився на прибульця. — Ти воїн із землі русів?
Та Монь мовчав, похиливши голову, вдавав, що не розчув чи не зрозумів варязької мови.
— Скольд вихвалявся, що в бою його зборов, захопив у полон і зробив рабом, — втрутився Ольг.
— Ні, не так, — похитав головою Монь, — обманом він мене полонив. Кілька років тому приплив ось такої пори по великій воді до нашого городища, де я старійшиною був. Видавав себе за купця, хвалився, що має товарів багато, мовляв, зброя є, різна кузнь,[6] а сам никав по дворищах, вишукував змовників супроти мене. Немає згоди у моїй землі, ех, — гірко зітхнув. Розповідав повільно, важко добираючи варязькі слова. По хвилі мовив: — А потім заманив мене з братами до себе на човни. Там, накинувшись на нас зненацька, забрав увесь наш товар — хутро, меди; братів убили на моїх очах, у річку кинули. Я ж ухопив Скольдового меча обома руками. Так і лишився без пальців…
— Що ж ти хотів нам повідати? — Олафа не зворушила лиха доля цього чужинця.
Хіба для нього то була дивина? Чимало їх він сам та його воїни мечами упокорювали і до полону вели з мотузкою на шиї. А цей покалічений рус чим кращий?
— То коли твій господар збирається вирушати в твою землю?
У відповідь почулося хихотіння, ледь чутне й дрібне, а що далі, то гучніше й уїдливіше. І ось Скольдів раб не стримався й розреготався на повен голос.
— Що це з ним? — погрозливо втупився у нього Олаф. — А ну ж, штурхони його, Ольгу, нехай отямиться!
Молодий ярл простягнув руку, але не вдарив, лише поклав на плече чужинцю, стиснув:
— Замовкни, чуєш? Годі…
Монь різко урвав сміх, зненацька, відкинувши Ольгову руку, ступив до Олафа:
— Скольд не збирається втікати, як то ви гадаєте, а уже вирушив… У нього все було напоготові. Лишень прискочив до фіорду після бою з молодими ярлами, — кивнув на Ольга, — і майже зразу ж відплив. Я ж зумів вислизнути, зачаївся в ямі під каменем. Вони довго мене шукали, а потім облишили — часу було обмаль. Боялися, що ви надійдете…
Олаф-Січовик рубонув обсша кулаками по столу, аж дошка тріснула:
— Не встигли… Втік… — Нахилив голову, не дивлячись на Моня, зронив: — А ти чого до нас прийшов?
Той відповів швидко, аж запопадливо:
— Проведу вас до тієї місцини, де Скольд має намір сховатися. Пам’ятаю, не забув…
Тільки тепер поглянув Олаф на Моня, гостро, наче пронизав, недовірлива посмішка ворухнулася під густими вусами:
— А не брешеш? Чому маємо тобі вірити? Раб, який перекинувся від одного володаря до іншого, може зрадити й цього. Не йму я тобі віри… Ольгу, відведи його до кам’яниці, нехай сидить там, поки ми все розвідаємо достеменно…