— Покажіть-но! — мовив Холмс. — Так! Народилася в Нью-Джерсі 1858 року. Контральто — так! Ля Скала[41] — так! Примадонна імператорської опери у Варшаві — так! Залишила оперну сцену — еге ж! Мешкає в Лондоні — саме так! Ваша величність, як я зрозумів, потрапили до тенет цієї молодої особи, необачно листувались із нею й тепер хотіли б повернути ці листи.
— Саме так. Але як...
— Ви таємно повінчалися?
— Ні.
— Залишили якісь папери чи свідоцтва?
— Ні.
— Тоді я не розумію вашої величності. Якщо ця молода особа схоче скористатися цими листами для шантажу або якоїсь іншої мети, то як вона доведе, що вони справжні?
— Там мій почерк.
— Дурниці. Почерк легко сфальшувати.
— Мій іменний папір.
— Украдений.
— Моя особиста печатка.
— Теж фальшована.
— Моя фотографія.
— Куплена.
— Але ми сфотографовані разом.
— Боже мій! Оце справді погано! Ваша величність припустилися великої помилки.
— Я був закоханий до нестями.
— Так, фотографія — то серйозна річ.
— Я тоді був кронпринцем. Я був юнаком. Мені й зараз лише тридцять.
— Її треба будь-що повернути.
— Ми намагалися, але не змогли.
— Вашій величності доведеться платити. Її треба купити.
— Вона не продасть її.
— Тоді викрасти.
— Ми пробували п’ять разів. Найняті мною грабіжники двічі перекопали весь її будинок. Коли вона подорожувала, ми обшукали її багаж. Двічі намагалися заманити її до пастки. Нічого не вдалося.
— Ніяких слідів?
— Цілковито.
Холмс засміявся.
— Справді, чудова загадка, — сказав він.
— Але для мене це так серйозно, — відказав з докором король.
— Авжеж. А навіщо їй потрібна ця фотографія?
— Щоб знищити мене.
— Яким чином?
— Я хочу одружитися.
— Я чув про це.
— З Клотильдою Льотман фон Саксе-Менінґен, другою дочкою скандинавського короля. Вам, мабуть, відомо, що то родина суворих звичаїв. Сама вона — чиста, тонка душа. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призведе до розриву.
— А Ірен Адлер?
— Погрожує надіслати до них фотографію. І вона це зробить. Я певний, що вона це зробить. Ви її не знаєте, але в неї залізна вдача. Так, обличчя найгарнішої жінки, а вдача — мов у найрішучішого чоловіка. Її ніщо не зупинить, аби лиш я не одружився з іншою жінкою.
— Чи певні ви, що вона ще не надіслала фотографію?
— Так, певен.
— Чому ж?
— Бо вона сказала, що надішле її того дня, коли буде оголошено про мої заручини. А це має статись наступного понеділка.
— О, то ми маємо ще три дні, — сказав, позіхнувши, Холмс. — Вам пощастило, бо зараз мені треба скінчити одну-дві термінові справи. Ваша величність, звичайно, поки що залишатиметься в Лондоні?
— Саме так. Шукайте мене в готелі «Ленгем», під ім’ям графа фон Крамма.
— Тоді я даватиму вам знати, як просувається справа.
— Дуже прошу вас. Я так хвилююся.
— А як щодо грошей?
— Тут ви маєте повну волю.
— Найповнішу?
— Кажу вам, що я ладен віддати за цю фотографію будь-яку округу свого королівства.
— А на дрібні витрати?
Король дістав з-під плаща великий шкіряний гаманець й поклав на стіл.
— Тут триста фунтів золотом і сімсот банкнотами, — мовив він.
Холмс написав розписку на аркуші зі свого записника й передав королеві.
— А адреса мадемуазель Адлер? — спитав він.
— Брайєні-Лодж, Серпентайн-авеню, Сент-Джонс-Вуд.
Холмс записав це.
— Ще одне питання, — мовив він. — Фотографія була кабінетна?
— Так.
— Тоді на добраніч, ваша величносте. Сподіваюсь, що ви невдовзі почуєте добрі новини. На добраніч, Ватсоне, — додав він, коли на вулиці застукотіли колеса королівської карети. — Якщо ви зробите ласку прийти завтра о третій годині, то я охоче побалакаю з вами про цю справу.
Рівно о третій годині я був на Бейкер-стрит, але Холмс іще не повернувся. Господиня помешкання повідомила мене, що він пішов з дому після восьмої години ранку. Я вмостився біля каміна з твердим наміром дочекатися його будь-що. Мене глибоко зацікавили його розшуки, бо своєрідна природа цієї справи й високе становище клієнта надавали їй незвичайних рис, хоч вона й не мала тих похмурих, дивних подробиць, які властиві були тим двом злочинам, що про них я розповідав раніше. Якщо навіть не брати до уваги самого змісту розслідів мого друга, то все одно було щось надзвичайне в його вмінні майстерно оволодіти ситуацією. В суворих, незаперечних його міркуваннях було щось таке, що давало мені задоволення вивчати його методи роботи, стежити за тими швидкими, тонкими прийомами, за допомогою яких він розплутував найскладніші таємниці. Я так звик до його незмінних успіхів, що мені й на думку не спадало, що він може зазнати поразки.