«Дорогий інспекторе Мак-Дональде, — ішлося в листі, який він прочитав нам. — Офіційне запрошення ви дістанете в окремому конверті Я ж пишу вам приватний лист. Надішліть мені телеграму, яким потягом ви зможете приїхати до Берлстона, і я зустріну вас сам — або доручу кому-небудь, якщо буду заклопотаний справами. Випадок дуже химерний. Не марнуйте жодної хвилини. Привезіть, коли можете, містера Холмса — він знайде тут багато цікавого для себе. Як на мене, все це віддавало б чимось театральним, якби в кімнаті не було трупа людини. Слово честі, це щось дивне».
— Ваш приятель, здається, не дурень, — зауважив Холмс.
— Так, сер, Вайт Мейсон — дуже ділова людина, як я можу судити,
— Гаразд. Що ви ще скажете?
— Нічого. Всі подробиці він розповість нам на місці.
— Тоді звідки ви довідались про Дугласове ім’я й про те, що його жорстоко вбито?
— Про це йшлося в офіційному повідомленні. Там не було слова «жорстоко» — це неофіційний вислів. Там було ім’я — Джон Дуглас. Зазначено, що причина смерті — постріл у голову з мисливської рушниці. Наведено також час убивства — невдовзі по півночі. Далі додано, що не підлягає сумніву: це вбивство, але поки нікого не заарештували. Наостанок сказано, ніби це загадкова пригода з деякими незвичайними рисами. Це все, містере Холмсе, що ми зараз маємо.
— Тоді, з вашої ласки, ми на цьому й зупинимось, містере Маку. Будувати припущення на непевному ґрунті — це ганьба для нашого фаху. Поки я бачу тільки два незаперечні факти — великий мозок у Лондоні і вбиту людину в Сасексі. А між ними — ланцюг, який ми повинні дослідити.
3. Трагедія в Берлстоні
А тепер я попросив би дозволу облишити розповідь про свою скромну персону й описати події, які сталися до того, як ми прибули на місце таємничої пригоди, про яку багато що довідалися пізніше. Тільки таким чином я можу познайомити читача з людьми, пов’язаними з цією дивною пригодою, і з тими загадковими обставинами, за яких їм судилося зіткнутись зі своєю долею.
Село Берлстон — невеличка, дуже давня купка дерев’яних хатинок біля північної межі графства Сасекс. Кілька століть воно не знало змін, але впродовж останніх років його мальовниче розташування привабило багатьох заможних сквайрів, чиї вілли тепер стоять серед тамтешніх лісів. Ці ліси, очевидно, — околиця величезного Вільдського лісу, що сягає північної межі Крейдяних Горбів. У самому селі з’явилося багато дрібних крамниць, що обслуговують значно зросле його населення; завдяки їм Берлстон швидко перетворився зі стародавнього села на сучасне місто. Довкола його оточують невеликі оселі; найближче місто, Танбридж-Вельс, — аж за десять — дванадцять миль на схід, поблизу самісінької межі графства Кент.
За півмилі від міста, посеред старого парку, відомого своїми могутніми буками, стоїть давній Берлстонський замок. Частину цієї славнозвісної будівлі зведено ще за доби перших хрестових походів, коли Х’юґо де Капюс спорудив фортецю в маєтку, подарованому королем. Вона помітно постраждала від пожежі 1543 року, але дещо з цієї будівлі, закіптюжене димом, уціліло; і ось за доби короля Якова[6] на місці руїн феодального замку постала нова цегляна будівля.
Ця садиба, з її численними шпилями та вузенькими віконцями, виглядає нині так само, як її побудували на початку сімнадцятого століття. З двох ровів, що оточували колись маєток, один зовсім пересох і тепер скромно слугує городом. Інший рів досі наповнений водою, має сорок футів завширшки, кілька футів завглибшки і оточує замок з усіх боків. Рів живить своєю водою маленький струмок, тож ця водойма ніколи не перетворюється на суху канаву. Вікна на першому поверсі замку лише за фут від поверхні води.
Єдина дорога до замку веде через звідний міст, ланцюги та корба якого давно заржавіли. Останні власники садиби були, проте, люди енергійні, тож міст щовечора підіймавсь і щоранку опускавсь. Завдяки тому, що цей давній феодальний звичай відновили, замок щоночі перетворювався на справжнісінький острів — ця деталь мала безпосередній зв’язок із таємницею, що невдовзі привернула увагу всієї Англії.
Замок кілька років стояв порожній і міг би швидко перетворитись на мальовничу руїну, якби ним не заволоділи Дугласи. Ця родина складалася лише з двох осіб — Джона Дугласа та його дружини. Дуглас був примітною особою й зовні, й за своєю вдачею. То був чоловік років п’ятдесяти, з мужнім обличчям, сивими вусами, проникливими сірими очима й стрункою, гнучкою статурою, що досі не втратив молодечої сили та бадьорості. Він був з усіма привітний, щирий, але щось у його поведінці справляло враження, ніби колись він обертався в колах, нижчих за товариство сасекських сквайрів.
6