— Вйо, Красавко! Вйо! — даремно періщив батогом коняку такий же худий, як і вона, селянин з обвислими вусами.
— Чого, чоловічку, скотину мучиш? — зупинилися біля нього опришки. — Ачей, вона за себе слово не скаже?
Той мало не плакав:
— Чесні ґазди, мушу продати сі дрова у Хусті на торговиці, бо вдома нема що до рота кинути. А як тут застрягну, то що дітям жона зварить?
Пинтя скочив з коня, вхопився за вісь двома руками, припідняв воза, аж колесо завертілося в повітрі.
— Ой-мой! Ти що, хіба так не годен? — усміхнувся отаман.
Селянин аж рота відкрив.
— Дякую, паночку! — пробурмотів він.
— А скільки хочеш за дрова? — примружив око Пинтя.
— Та якби заробити який дукат…
— А за воза?
— Е, кому таку старовину треба] — усміхнувся у вуса селянин.
Пинтя витягнув з череса п’ятку та й йому простягає:
— Тут маєш за дрова і воза. А конями й одягом поміняємося.
— Що, що, паночку? — нічого не розумів той.
— Але живо! — прикрикнув Пинтя і став стягати із себе дорогий, вишитий по краях уйош[46].
Наступної миті селянин сидів на чорному вгодованому коні в ґаздівських шатах, які на ньому, ясна річ, висіли, як на тичці.
— А що я вдома скажу? — спантеличено примовляв він.
— Скажеш, що дрова продав цісареві Лео- польду! — засміявся Пинтя, одягаючи сорочину, яка відразу тріснула на його широкій спині. — Вйо, Красавко! — крикнув він кобилі, і та, насилу перебираючи ногами, потягнула завантажений віз.
— Так ми, отамане, і до полудня не доїдемо! — невдоволено почухався батогом Шпінька, їдучи кроком поруч.
Пинтя дотягнув до найближчої хижі — такої старої, що и кілками підпирали, аби не розпалася. Зупинив воза і пішов до господи. Але двері були низькі-низькі, так що треба було сильно нагинатися. Пинтя уперся руками в одвірок, підняв геренду та й так зайшов. На постелі лежала жінка, біля якої бавилася купка діточок.
— Дай Боже здоров’я! — зняв Пинтя потертого селянського капелюха.
— Дай Боже і вам, — тихо промовила жінка.
— Чи потребуєш дрова, ґаздине? — роззирався Григір на довколишню бідноту, яка прозирала з усіх щілин.
— Та як не потребую? Чоловіка забило в лісі деревом, а я сама лишилася з п’ятьма діточками. Та й не можу з тої біди вийти, — сплакнула вона. — А тут ще й похворілася…
Пинтя вивантажив дрова у дворі, ще й грошей дав удові на хліб. Та, вражена й розчулена, вийшла проводжати несподіваних благодійників аж за обійстя.
— Душки мої файні та чесні, аби вам Бог дав панування! — гукала вона вслід опришкам, а дітки махали руками.
Порожній віз затарахкотів значно швидше, і невдовзі розбійники були вже у Хусті.
— Ади, яке красне місто! — дивувалися побратими, їдучи вузенькими мощеними вуличками, оглядаючи церкви та кам’яниці.
На базарі вже все вирувало[47], кричало, сперечалося, обіймалося, било по руках і випивало.
Народу зібралося — тьма. Всі тільки й говорять, що про Пинтю та його побратима, якого нині будуть вішати.
Опришки стали зі своїм возом у ряд, де продавали худобу.
— Я тут посиджу, послухаю, — проказав Пинтя Шпіньці, натягаючи дідів капелюх на самі очі. — А ти метнись по торговиці, може, щось цікаве видивишся.
Сидить Григір на возі, начебто куняє, а сам уважно дослухається, що сусіди теревенять.
— Так от сей, кумоньку, Митро Сливовиця, — каже верховинець, який сірих волів продавав, — се в Пинті права рука, головний радчий.
— Так, так! — згідливо махає головою кум Микола у високій баранячій шапці.
— А самого Пинтю сі бісові діти ніяким падом не можуть зловити. Бо в нього є така чарівна галузка, якою він від куль, як від мух, відмахується.
— Так, так, — киває головою кум Микола.
— Та що ти, чоловіче, таке верзеш? — не втрималася і таки встряла до розмови кума Поланя. — Нема в нього ніякої галузки! Се бабині казки! Видно, тобі кума Олена збрехала. Недарма до неї бігаєш раз у раз!
Кум Петро сконфузився.
— А се, бач, було так, — діловито поправила хустку на голові Поланя. — Йде Пинтя по лісі, бачить — бук височезний. А на самій маківці висить сорочка, шабля і рушниця. От думає Пинтя: як би його дістати? Залізти — дуже високо. Уперся руками об дерево та й зломив його. А на сорочці написано: хто мене одягне — того жодна куля не візьме. А на шаблі витиснеш: сею шаблею пів- світа зарубаєш. А на рушниці пише, що нею півсвіта застрелиш. От ніхто і не може Пинтю зловити, дав би йому Бог здоров’я.
А Григір слухає та й у вус підсміюється.
— Так, так, — киває головою кум Микола. — Але, все ж таки, мої любі кумоньки, то було зовсім не так.
— А як? — аж за боки взялися ті.
— А ось як! У Пинті, - озирнувся він і нахилився до кумів, — у долоні трава дев’яти- сил зашита. І через се зело у руці його не мож убити.
“Де сей чортів Шпінька запропастився?” — набридло вже Григору слухати побрехеньки про себе.
— Чесні ґазди, — звернувся він до кумів, зайнятих балачками про його безсмертя, — чи не попильнуєте за моїм товаром? — кивнув він на воза зі шкапою. — Доки я товариша відшукаю.
— А чого ж! — згодився кум Петро і тут же повернувся до кума Миколи. — Так-от, у Пинті не одне серце, а два. Коли одне працює, друге спить…
Отаман знайшов Шпіньку в корчмі, де той розповідав трьом заїжджим євреям, як визначити, котрі гроші праведні, а котрі грішні.
— Грішні гроші притягують біду, — щебетав Шпінька. — їх відразу треба позбуватися. А праведні притягують щастя і багатство.
— І як се можна визначити? — поправив свій чорний капелюх Мойше Вайс.
— Се можу зробити тільки я. Маю такий Божий дар з малих літ. Відколи з коня гепнувся.
Євреї схвально закивали головами, щось ґелґотячи по-своєму.
— Ану визнач! — висипав Вайс із гаманця паперові банкноти.
— І мої! — виклав другу купку Абрагам Ровт.
— А мої чим гірші? - і собі складує купку Лейба Цінкус.
Шпінька заплющив очі і почав щось бурмотіти. А сам тим часом під столом помастив долоню медом, що його завбачливо купив. Тоді став водити нею по грошах. І — о диво! Чимало купюр поприлипало до його руки. Причому здебільшого найкрупніші.
— Вай-вай-вай! — хитали головами єврейські купці.
— Магістре Шпінько! — перебив побратима Пинтя. — Його милість князь Кобилян- ський дуже хоче, аби ви перевірили на грішність його статки з маєтку Великі Дрова. Бо вже місяць, як не годен спати!
— Іду сю ж хвилину! Прошу мене вибачити! Князь не сміє чекати! — відкланювався той спантеличеним євреям, запихаючи їхні “грішні” гроші до кишені і пропихаючись до виходу.
Аж тут почав бити бубен, і всі з корчми повалили надвір. До шибениці, яка височіла посеред площі, під’їхали підводи з вояками та катом. На поміст звели чоловіка з дерев’яною таблицею на грудях. На ній щось писало, але здалеку не можна було прочитати. Руки арештанта були зв’язані ззаду. Шию нещасного оповила мотузка, кінець якої тримав у руках кат.
Міський оповісник ще раз забив у бубен, і коли на торговиці стихнув галас, оголосив:
— Указом його імператорської величності, сьогодні тут, у Хусті, буде страчено небезпечного злочинця Дмитра Сливовицю, якого суд визнав винним у розбоях та злодійстві.
Юрба захвилювалася.
Але знову забив бубен, і всі замовкли.
— Та з нагоди Зелених свят його імператорська величність оголошує таку милість: якщо знайдеться той, хто заплатить за сього злодія 50 дукатів, засуджений буде випущений на волю.
Натовп зашумів, як море, голосно перемовляючись.
— А чому так багато? — вигукнув булоч- ник з червоною, як помідор, мармизою (певно, мав проблеми з тиском).
— Саме у стільки оцінено заподіяну ним шкоду, — незворушно відповів глашатай.
— Що чинимо? — запитав Пинтя тихенько Шпіньку.
— Не подобаться мені се все, — крутив той свого короткого вусика. — Аби не було тут якоїсь пастки.
— Пропаде ж чоловік даремно, — не згоджувався Пинтя. — Може, хтось' і нас колись так викупить від шибениці.