— Пане Кальмане, — тихенько покликав опришок і наставив пістоля на господаря.
— А він не стріляє, - байдуже кинув той. — Ще з тринадцятої війни.
— А-а, — кивнув головою Графинчик, витягаючи із жилета два своїх пістолі. — Сі перевірені. Роблять дірки завбільшки з монету.
— Ну, тоді надійні. Але ви їх краще націльте кудись убік, — ніяк не розумів, про що йдеться, Бринда.
— Пане Кальмане, мушу вас розчарувати, хоча ви мені страшенно симпатичні… - почав був Графинчик.
— А-а, то у вас у валізці немає п’ятиста дукатів! — засміявся Бринда. — Я так і думав! Більше ніж на чотириста п’ятдесят вона ніяк не тягне.
— Ні, мій шановний, милий, золотий і безцінний Кальмане! Річ зовсім в іншому. Просто Пинтя — се я, а тому зараз вас швиденько пограбую, — приязно усміхнувся Графинчик.
— Що?! — закліпав Бринда.
— Поверніться до мене спиною. Ось так! — командував розбійник. — А тепер трохи нагніться, мій друже! Ще більше! О, чудово! Боже, який вигляд!
Він дістав з кишені яблуко і поклав на спину Бринді.
— Що ви мені там поклали? — запитав
— Се, мій дорогий Кальмане, останнє диво техніки. Називається “бомбочка”. Повторіть!
— Бом-боч-ка! — пролопотів Бринда, не повертаючи голови.
— Боже, які таланти пропадають у наших горах! З вас, любий приятелю, був би чудовий філолог. Ось так з ходу запам’ятати таке складне слово! — примовляв “Пинтя”, пакуючи грошенята до валізки. — Але повернімося до останнього винаходу військових інженерів під лагідною назвою “бомбочка”. Так-от, мій голубчику, один необережний ваш рух — і вся ся чудова кімнатка разом з вами злетить у повітря. Оце буде грошовий дощик!
Натрамбувавши грошей так, що валізка стала твердою як камінь, Графинчик вирішив попрощатися.
— Любий Кальмане! Ваш внесок на благо народу неоціненний. Пам’ятайте про се! Ви гідні ваших достойних предків. Я вами пишаюся! І не забувайте про бомбочку! — він замкнув двері і опустив килим. Збігши сходами з ґанку, Графинчик попросив гайдуків провести його до “арки слави”, бо, розчулившись розповідями господаря, він хоче неодмінно через неї проїхати.
А пана Бринду знайшли аж під ранок, коли його шукав уже весь двір. Хтось звернув увагу на стогони за стіною спальні. Коли зняли килим, виявили потаємні двері. І коли їх виламали, перед дворовими відкрилася дивна картина. Посеред Кімнати, устеленої грошима, стояв скрючений у три погибелі його милість, а на спині в нього лежало зелене яблуко.
— Зніміть з мене бомбочку! — ледве вимовив він. — Тільки обережно, бо вибухне!
Коли ж йому подали яблуко, він мало не зомлів. Від довгого стояння в одній позі Бринда заробив радикуліт і тепер переважно лежав, втративши усякий інтерес не тільки до “арки слави”, але й до тринадцятої та усіх подальших воєн.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Напиймося, пане-брате, води студеноі
Та й підемо добувати пані золотої.
Розповідь про пригоду Графинчика вельми розвеселила розбійників, хоча Пинтя й насварив побратима за те, що той діяв, не порадившись із товариством. А от звістка про те, що в катівні загинув Янко Причмелений, глибоко всіх вразила. Отаман сів під смерекою і тихо заграв на пшцалці сумної мелодії, згадуючи, як вони разом з Янком вівчарили.
— Треба визволяти нанашку! — сказав він рішуче після роздумів. — Досить із нас уже Янкової смерті.
— Хіба ти не розумієш, що сей гачок для нас приготували? — потягнув люльку
Шпінька. — Вони тільки й чекають, що ми на нього клюнемо!
— Розумію, братчику! Але не хочу, аби за мене помирали інші.
— То будемо брати замок чи хустську торговицю? — з надією запитав Качулка. Йому було все одно, аби лиш шаблею помахати.
Усі засміялися.
— От сього вони й справді чекають. Ми діятимемо хитріше. Завтра у Хусті — великий бал, — почав викладати свій план Пинтя. — Доньці князя Дундуковича виповнюється вісімнадцять років. От ми й прийдемо її привітати. А заодно й половимо велику рибку. А потім обміняємо її на трьох нанашок, не снились би!
— Навіть якщо ми когось і зловимо, то дуже складно буде вивезти бранця з Хуста, який нині переповнений вояками! — усе ще сумнівався Шпінька.
— А мені подобається! Я вже давно на балу не гуляв! — заусміхався Графинчик. — Нарешті якійсь мадярці[55] голову закручу!
Вирішили, що до князевих покоїв піднімуться лише Пинтя з Графинчиком. Решта ватаги забезпечуватиме відхід і пильнуватиме дорогу. Розбійники старанно замаскувалися. Навіть приліпили собі маленькі борідки й одягнули перуки, що відразу змінило їхній образ.
На сходах палацу стояв дворецький у білій перуці, який особисто вітав гостей. Побачивши Пинтю з Графинчиком, він здивовано прошепотів помічникові:
— А се що за дивні птахи?
— Ми гості з Далмації, - впевнено проказав Графинчик, бачачи спантеличення дворецького. — Як здоров’я князя? Щось давненько вже до нас не заїжджав.
— А-а, Далмація… — щось пригадував дворецький. Князь і справді там був років десять тому. Ого, навіть звідти запросили гостей! — Як вас представити? — розшаркався він.
— Старих друзів не треба представляти, — усміхнувся Графинчик. — Хай се буде для князя приємним сюрпризом.
Дворецький поклонився, і розбійники пішли сходами нагору.
У розкішному салоні було повно людей. Пані й панночки з пишними зачісками та в чепурних сукнях перешіптувалися, час від часу стріляючи очима в бік шляхетного панства, яке курило по кутках, обмінюючись найсвіжішими новинами.
Але й одні, й другі мимохіть зачіпали тему розбійників.
— А який сей Пинтя на вигляд? — запитала огрядна матрона, яка привела на бал двох своїх товстеньких, як пивні бочечки, відданиць.
— Кажуть, що красний… — улесливо посміхнулася худа і прищава баронеса Драк.
— Ой, хоч би на нього одним очком глянути! — не втрималася гарненька білявка у синьому капелюшку і густо почервоніла.
Тим часом панство обговорювало, як усе- таки сього клятого Пинтю можна знешкодити.
— У нього є три срібні волосини в голові, - розпинався, жваво жестикулюючи ціпком, панок у зеленому жабо. — Ось їх і треба вирвати. Потім набрати воску і зсукати на тому волоссі свічку. Далі з пшениці зробити кулю і при свічці відправити над нею дванадцять Божих Служб. І лише тоді тою кулею можна застрілити сього нелюда, який служить самому дияволу!
Шляхетне панство слухало ці небилиці, глибокодумно киваючи головами.
Але тут заграла музика, і бал розпочався. Опришкам треба було когось виманити з палацу, та ще й так, аби він добровільно сів до їхньої карети. Та на початку свята про се годі було й думати. Тож розбійники терпеливо чекали завершення вечірки, коли в темряві змогли б когось перехопити. Пинтя попивав винце, а Графинчик крутив дівок у танці, які мов заворожені дивилися на ґречного красеня з Далмації.
Раптом музика стихла, і на середину зали вийшов господар — князь Дундукович з келихом шампанського.
— Милі пані й поважні панове! З нагоди вісімнадцятиріччя моєї донечки Ізабелли оголошується розіграш! — князь страшенно любив усілякі сюрпризи і частенько ними дивував гостей. — Хто скаже, чого зі мною бути не може, той отримає приз.
— А що за приз? — гукнув хтось.
— Виконання будь-якої примхи! — заусміхався Дундукович.
Усі відразу зашушукалися і почали підходити до середини залу.
— Тож я слухаю ваші варіанти! — підбадьорював князь. — Невже ніхто не хоче виграти такий приз?
— Ваша світлість не може літати! — крикнув панок на ймення Головка.
— А чого ж? — посміхнувся князь. — Якби падав з великої висоти, то, мабуть, би тих кілька секунд політав!
Панство засміялося.
— Ваша світлість не вип’є відро води! — долинув голос графа Попецуна.
— Ет, на похмілля я й відро розсолу вип’ю! — задоволено розпушив вуса князь.
— Ваша світлість не програє в карти маєток! — підняв руку завзятий картяр капітан Смоляк.