— Як “що робити”?! — здивувався Качулка. — Отамана рятувати!
— Чи всі на се згодні? — окинув уважним поглядом побратимів Шпінька.
— Усі, - видихнули як один опришки.
— Дякую, братове, за одностайність, бо се діло неймовірно трудне, — Шпінька пустив з люльки хмару диму. — Ще досі ніхто живим не вибирався з катівні Хустського замку. Ніхто, крім одного…
— І хто се? — підняв голову Графинчик.
— Юстин Вітер. Розбійник, який просидів у замковій темниці цілих дванадцять років. А потім невідомо як звідти вийшов. Одні казали, що таки зрадив своїх товаришів і за се його випустили. Інші брехали, що зв’язався з нечистою силою і вона його вивела.
— І де ми знайдемо сього Юстина? — запитав старий Доманич. Він не розлучався тепер зі своїм сином — гусаром Юрою, бо ніяк не міг натішитися ним після довгої розлуки. Зараз вони теж сиділи разом.
— Вийшовши з темниці, Юстин Вітер став пустельником. Кажуть, що спотворив собі обличчя, аби його не впізнавали. Живе в Цаповій печері на горі Кобила. Спить у труні і молиться Богу. А ще кажуть, що він усе відає, яко святий.
— Принаймні про Хустську темницю все знає, - хитро підморгнув циган Мішко.
Усі розсміялися.
— Треба їхати! — піднявся, обтріпуючись, Графинчик. — Ади, щось нам цікаве розповість.
На тому й порішили. А зранку вже пустилися в дорогу.
Печера, в якій мешкав Юстин Вітер, мала одну хитрість. Вхід до неї закривав камінь, який обертався. До печери можна було зайти, лише коли він повертався боком. А як його зрушити з місця, побратими не знали. Простоявши півгодини перед Цапиною печерою, марно погукавши та натерши мозолі на долонях, розчаровані Графинчик зі Штивкою вже хотіли вирушати додому, коли на стежці внизу побачили хлопчика з кошиком. Вони швидко сховалися в кущах.
Малий, не помітивши їх, щось на камені натиснув, і той почав розвертатися. Як тільки легінчук зник у норі, за ним відразу кинулися й побратими.
Недалеко від входу печера розширювалася, утворюючи підземну залу. Коли очі звикли до темряви, розбійники роздивилися, що посередині стоїть труна, в якій лежить чоловік у сутані, з накинутим на голову каптуром. Малий викладав на землю біля нього глечик молока, грудку сиру та вівсяні ощипки[56].
— Дякую, Юрчику! — раптом пролунав моторошний, наче з могили, голос, від якого по спинах опришків забігали мурахи. — А сих двох ти привів?
Пустельник навіть не повертав голови, лежачи непорушно. Мабуть, він справді все відав. Малий озирнувся і побачив позаду себе дві тіні.
— Ні, вуєчку! Я їх не знаю!
— Добре, Юрчику! Йди додому, до мамки!
Хлопчик сторожко пройшов повз опришків і незабаром вийшов з печери.
— То вас, непрошені гості, цікавить Хуст- ський замок, чи не так? — мовив після короткої паузи пустельник.
Здається, він трошки повернув голову, і побратими розгледіли його майже дощенту спечену щоку.
— Сей Пинтя, видно, славний розбійник, якщо за його голову цісар таку високу ціну призначив, — розмірковував вголос Юстин Вітер.
— Отож-бо, — зітхнув Шпінька. — Чи не порадиш, шановний ґаздо, як можна із замкової темниці вибратися?
— Темниця… — наче згадував пустельник. — Замок має потаємний хід, про який уже всі забули. І він починається якраз із темниці.
— І як його знайти? — Графинчик аж витягнувся від уваги.
— Його ніхто не може знайти. Відомо лише, що се кам’яна плита, на якій вибито чортове копито.
— Матір Божа! — перехрестилися опришки.
Одного разу біля Митра зупинився маленький чорнявий чоловічок з бистрими очима.
— Ну що, лайдаку? — промовив хитро він, переконавшись, що поблизу нікого нема. — Час борги віддавати.
— Які ще борги? — сумно промимрив Митро, мовби цілий тиждень не їв. — Йди собі, чоловічку, своєю дорогою і не заважай спілкуватися з Богом.
— Видно, пам’ять у тебе куца, — вів далі вусань, дістаючи люльку.
Тепер уже роззирнувся довкола Сливовиця і, побачивши, що на них ніхто не дивиться, схопив невідомого за груди:
— Слухай, бовдуре, ану тікай звідси, аби за тобою закурилося! Бо зараз сими каменюками, — затряс він своїм чудернацьким намистом, — я тобі всі ребра порахую!
Та виконати свою погрозу він не встиг, бо з незнайомцевої куртки на нього дивилося… дуло пістоля.
— Помалу, хлопче, — промовив ПІпінька (а це був він). — Якби не ми, то твоя мудра голова вже давно би гойдалася на шибениці.
Сливовиця не один день сидів у в’язниці, тож відразу зрозумів, що має справу із людьми поважними.
— І чого вам від мене треба?'
— Одну дрібничку. Кажуть, ти — непере- вершений майстер відчиняти замки…
— Я вже змінив фах. Тепер я каміння збираю, а не розкидаю, — згадав Митро біблейську мудрість.
— І все ж доведеться попрацювати в останній раз. Верховина тебе не забуде! і- плеснув його по плечу Шпінька.
— Але й не згадає! — сумно зітхнув Сливовиця. — Господи, як важко стати на шлях істинний! Ти ж бачиш, Боже, — звернувся він до неба, — що я праведник! Хай шостий камінь тепер уже сей добродій носить! — хотів він показати перстом на Шпіньку, але за тим уже й слід прохолов.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Ой темнице-кам’янице, товсті твої мури,
Сидять в тобі побратими одної натури.
Підвечір дві коняки Кривого Пелеха тягнули воза з трьома смоляними бочками до Хустського замку. А що фортеця стояла на високій горі, то бідним коникам довелося добряче попотіти, щоб витягти живицю до перших воріт. Поруч із фірою біг чорний кудлатий пес. Разом з візником на сей раз їхали й два гусари, які за наказом коменданта супроводжували тепер усі замкові вантажі. Щоправда, в одного вершника була якась чудернацька шабля, мовби двохсотлітньої давності. Та й мундир був явно затісний у плечах. Але вже смеркалося, тож хто на такі дрібниці зверне увагу?
— Се ти, Пелеху? — вийшов до візника сам начальник нічної сторожі. — Ану, відкрий бочки!
Побачивши живицю, він хотів для певності проткнути її шаблею. Але, глянувши на спокійне обличчя візника, в останній момент пожалів свою дорогу зброю.
Поки він розмовляв з візником, на краю воза сторожові розгледіли пляшку, заткану корком і притрушену сіном. Судячи з усього, це була горілка. Вони мовчки перезирнулися і, вловивши момент, коли Кривий Пелех відвернувся, спритно и поцупили.
— Гаразд, проїжджай! — кивнув начальник вартовим, аби припідняли ґрати на брамі. — А пес тобі нащо здався? — кинув він навздогін.
— А хто мене стерегти буде, коли гусари залишаться в замку?
— Та якому дідькові ти потрібен? — засміялася варта.
Віз у супроводі гусарів затарахкотів подвір’ям замку до господарських споруд. Тут живицю треба було вивантажити. Вояки разом з комірником допомогли Пелехові занести смоляні бочки до льоху.
У цей час у замку панував спокій, оскільки кожен уже думав про нічний відпочинок, доробляючи останні вечірні справи. Панство вечеряло у верхніх покоях, звідки було чути музику і сміх. Слуги годували худобу у стайнях і хлівах. Гарнізон уже готувався до сну. Внутрішня варта ліниво грала в кості, очікуючи кінця зміни. Невдовзі зовсім стемніло, і лише відблиск смолоскипів освітлював подвір’я по кутках та при вході у найважливіші споруди.
Пес побіг по подвір’ю і почав щось винюхувати. Біля порохової вежі він підняв голову і двічі неголосно гавкнув.
— Ану, геть звідси! — погнали його двоє вартових, котрі стояли при брамі, яка вела до темниці під вежею.
Тим часом у льосі коїлося щось незвичайне. Бочки відкривалися, живиця виливалася, а з подвійного дна вилізали люди. Це були невисокі зростом Шпінька, Графинчик та Митро Сливовиця.
— Під пороховою вежею, — тихо мовив до них один із гусарів, почувши гавкіт пса. Це був Іван Качулка, який спостерігав за тим, що коїться у дворі. Другий гусар — Юра Доманич — разом з Кривим Пелехом допомагав вибиратися з діжок побратимам.