І він, очевидно, має рацію. Під час одужання чи не найважче змиритися з тим, що ти більше не можеш довіряти власному мозку. Фактично, маєш зрозуміти, що власний мозок став твоїм найлютішим ворогом. Він змушує тебе робити неправильний вибір, нехтує логікою і здоровим глуздом, викривляє твої найдорожчі спогади, перетворюючи їх на нездійсненні фантазії.
Але я тримаюся кількох непохитних істин:
Мене звуть Меллорі Квінн, і мені двадцять один рік.
Я перебуваю на реабілітації протягом вісімнадцяти місяців і можу чесно сказати, що не маю жодного бажання вживати алкоголь чи наркотики.
Я виконала програму «Дванадцять кроків»[3] і вручила своє життя моєму Господу й Спасителю Ісусу Христу. Я не роздаю Біблії на вулиці, але щодня молюся, щоб Він допоміг мені залишатися тверезою, і поки що це працює.
Я живу в Північно-Східній Філадельфії в «Тихій гавані» — міському притулку для жінок, які перебувають на останніх стадіях реабілітації. Ми називаємо його не «реабілітаційний центр», а «гостьовий дім», бо довели, що можемо утримуватись від уживання наркотиків, чим і заслужили немало особистих свобод. Ми самі купуємо продукти, готуємо їжу й можемо не дотримуватись купи набридлих правил.
З понеділка до п’ятниці я працюю помічницею учителя в школі-інтернаті Тітоньки Беккі — таунхаусі, де аж кишить від мишей і де живуть шістдесят дітей віком від двох до п’яти років. Добру частину свого життя я витрачаю на те, що міняю підгузки, розкладаю по тарілках крекери «Золота рибка» і кручу DVD-диски з дитячою освітньою програмою «Вулиця Сезам». Після роботи бігаю, а потім відвідую різні збори або просто сиджу в «Тихій гавані» зі своїми сусідками по квартирі, і ми разом дивимось романтичні фільми на каналі Hallmark, наприклад, «Відпливаючи в любов» або «Назавжди в моєму серці». Можете сміятися, але я гарантую, що в жодному фільмі, які демонструють на каналі Hallmark, ви не побачите, як якась повія всьорбує носом «доріжки» білого порошку. Бо я не хочу, щоб такі óбрази засмічували мій мозок.
Рассел погодився стати моїм спонсором, бо раніше я бігала на довгі дистанції, а він мав чималий досвід тренування спринтерів. Рассел був помічником тренера збірної команди США на літніх Олімпійських іграх 1988 року. Пізніше очолював команди Арканзаського й Стенфордського університетів на чемпіонатах з легкої атлетики Національної асоціації студентського спорту. А потім наїхав на свого сусіда, перебуваючи під дією метамфетаміну. Рассел відсидів п’ять років за ненавмисне вбивство, а згодом став висвяченим священником. Тепер він спонсорує по п’ять-шість наркоманів одночасно, більшість з яких такі ж спортсмени-невдахи, як і я.
Рассел надихнув мене відновити тренування (він називає це «бігом до одужання») і щотижня розробляє для мене індивідуальні вправи, чергуючи біг на довгі дистанції і прискорення вздовж річки Скулкілл зі штангою і оздоровчим тренуванням у Християнській асоціації для юнаків. Расселові шістдесят вісім років, він має штучне стегно, але досі витискає 90 кілограмів, лежачи на лавці, а у вихідні приходить і тренується разом зі мною, даючи вказівки та підбадьорюючи мене. Він постійно нагадує мені, що жінки-бігунки не досягають піку своїх можливостей до тридцяти п’яти років, тож мої найкращі роки ще попереду.
А ще він заохочує мене планувати майбутнє — почати все заново в новому середовищі, подалі від старих друзів і старих звичок. Саме тому він влаштував для мене співбесіду з Тедом і Керолайн Максвеллами — друзями його сестри, які нещодавно переїхали в Спрінґ-Брук, штат Нью-Джерсі. Вони шукають няню, яка б доглядала їхнього п’ятирічного сина Тедді.
— Вони щойно повернулися з Барселони. Батько займається комп’ютерами. А може, бізнесом? Чимось таким, де добре платять, не пам’ятаю деталей. Словом, вони переїхали сюди, щоб Тедді — хлопчик, а не батько — міг піти восени в школу. Дитсадок. Тому вони хочуть, щоб ти пробула в них до вересня. А якщо все вийде? Хто знає? Може, вони залишать тебе в себе.
Рассел наполягає на тому, що сам повезе мене на співбесіду. Він один із тих хлопців, які завжди одягають спортивний костюм, навіть якщо не збираються тренуватися. Сьогодні на ньому чорний спортивний костюм Adidas з білими лампасами. Ми їдемо в його позашляховику мостом Бенджаміна Франкліна в лівому ряду, в міцних обіймах транспортного потоку. Я сиджу, вчепившись у стельову ручку, втупившись поглядом у свої коліна, і намагаюсь не панікувати. Я не звикла їздити автомобілем. Зазвичай усюди пересуваюся автобусом або метро — і ось чи не вперше за рік виїжджаю за межі Філадельфії. Ми проїхали всього миль десять передмістям, але в мене таке враження, ніби я здійснюю політ на Марс.
3
«Дванадцять кроків» — набір керівних принципів (прийнятих членами як духовні принципи, що базуються на затвердженій літературі) з викладом плану дій для відновлення після звикання, примусу або інших поведінкових проблем. Це програма духовного переорієнтування для залежних від алкоголю чи наркотиків.