Наталя одразу впізнала маму, хоча на жодному фото не бачила її такою молодою і щасливою. У гестапівця було приємне обличчя: чисто поголене, гладке, навіть пещене. Він був стрункий, підібраний; зловісна чорна форма гарно сиділа на ньому. Саме такими Наталя уявляла собі гітлерівців. Такими вона бачила їх на інших фото: коло шибениць, ровів смерті, перед шеренгами приречених в’язнів. А цей стояв перед мамою і обнімав її.
Наталя закрила меню, спитала майже спокійно:
— Це Фріснер?
— Здається, — посміхнувся Палій. — Я з ним не був знайомий. Але мене послала людина, яка знала його. Його і вашу лібер муттер[11]. Я правильно сказав по-німецьки?
— Правильно, — мовила Наталя, насилу стримавши бажання жбурнути в Палія вазочку з морозивом.
— Ця людина, — вів далі Палій, відкидаючись на спинку стільця і розгойдуючись на ньому, — не заперечує проти зустрічі і розмови з вами.
Наталя не відповіла: це могла бути пастка. Проте відступати вона не хотіла. Тільки думала про те, як поводитися далі.
— Що треба цій людині од мене? — спитала.
— На жаль, я не вповноважений вести переговори, — відповів Палій. — Не бійтеся, це буде тільки ділова розмова.
— Коли я можу з нею зустрітися?
— Зараз, але не тут. Візьмемо таксі й поїдемо.
— Куди? — насторожено спитала Наталя.
— Туди, де на вас чекають.
Видно, він був певен, що Наталя злякалася. Вона не стала переконувати його в протилежному, а навпаки, ще нижче опустила голову.
— Їдьмо, їдьмо. Це в ваших інтересах.
Палій підвівся і, не оглядаючись, пішов до виходу. Наталя рушила за ним не одразу — якусь мить ще посиділа, вдаючи замішання, а потім, помацавши під курткою пістолет, пішла слідом за Палієм.
Біля виходу з міського парку їй здалося, що в боковій алеї майнула і зникла за деревами постать Савицького. Вона подумала, що в таку вирішальну мить їй привидівся не хто інший, а саме Костянтин Михайлович. Хоч як була впевнена в собі Наталя, але зараз вона пошкодувала, що немає поруч Савицького. Та одразу ж інші думки охопили її. Палій зупинив таксі. Треба було приймати рішення. І Наталя прийняла його. Трохи постояла на тротуарі, переступаючи з ноги на ногу, а потім рішуче попрямувала до машини.
— Май на увазі, за місто я не поїду, — тихо сказала вона.
— Не хвилюйтеся, — мовив Палій. — Ви повернетесь живі й здорові. Що ж до всього іншого, то ми знайдемо спільну мову.
Палій не називав адреси — казав шоферові, як їхати: прямо, праворуч, ліворуч… Наталя не втрачала орієнтації. Палій зупинив машину в провулку недалеко від міських залізничних кас. Розплачуючись за проїзд, нарочито недбало вийняв з кишені пачку грошей, але шоферові дав рубля і зачекав здачі.
Вийшовши з таксі, Палій безцеремонно взяв Наталю під руку і, остаточно знахабнівши, сказав поблажливим тоном:
— Не дрейф. Ти на цьому ділі ще можеш добряче заробити.
— Яким чином?
— Сама побачиш. Людина, яка на тебе чекає, грошовита. Але я тобі нічого не казав. Скумекала?
Вони пройшли ще з півкварталу, і Палій показав на парадні двері старого триповерхового будинку.
— Сюди.
Перш ніж увійти в будинок, Наталя озирнулася, і їй знову здалося, що на повороті — там, де провулок вигинався дугою, — майнула постать Савицького. «Якась мана», — подумала Наталя.
В просторому парадному працювало два маляри.
— Дівчино, котра година? — спитав один.
— За п’ять хвилин четверта, — зиркнувши на годинник, відповіла Наталя.
Підіймаючись по широких сходах, Наталя подумала, що збуваються найгірші припущення — її заманюють у пастку. Та одразу ж заспокоїлася. Нема чого боятись у великому населеному будинку, розташованому мало не в самому центрі міста.
Від просторої площадки третього поверху розходилися три відкриті коридори.
— Праворуч, — кинув Палій і легенько підштовхнув Наталю.
В кінці коридора він зупинився перед масивними високими дверима, двічі натиснув кнопку дзвінка і, не дочекавшись, коли їм відчинять, штовхнув двері. Вони були незамкнуті. В останню мить Наталя зупинилась, але Палій, схопивши її за руку, втягнув у передпокій, зачинив двері, замкнув на ключ.
— Нащо ти замикаєш? Негайно відімкни, а то я закричу!
Палій сунув руку в кишеню, вийняв ніж, клацнув пружиною.
— Бачила? — піднісши ножа до Наталиного обличчя, просичав він. — Я тобі так закричу, що потім і пошепки розмовляти не зможеш. Скумекала?