Він замовк і вичікувально подивився на Лежнєва. Той незворушно попивав каву, яка — треба віддати належне господареві — і справді витвережувала.
— Те гідне жалю непорозуміння, яке сталося між мною і штурмбанфюрером Фріснером, — вів далі майор, не дочекавшись підтримки співбесідника, — наслідок інсинуацій, які поширюють безвідповідальні люди і які тільки шкодять нашій спільній справі. А втім, судіть самі.
Він підвівся, натиснув якусь кнопку на стіні, і в кутку ритмічно загув вентилятор. На Лежнєва повіяв приємний вітрець — у кімнаті було душно; вікна зачинені, певно, з міркувань світломаскування.
— У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, — почав розповідати фон Бюлов, — у район Барвінкове — Лозова — Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…
Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.
— Куріть, — запропонував він і додав цілком серйозно — Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок — вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.
Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:
— Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.
— Якось у середині червня, — після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, — мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД — адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося — ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він — один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.
— Нащо ви розповідаєте мені про це? — спитав Лежнєв.
— Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.
— І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? — примружився Лежнєв. — А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?