Також в судовій практиці зустрічаються випадки, коли засуджений покарання ще повністю не відбув, але до нього була застосована амністія, після чого той вчинив злочин. На нашу думку, і в даному випадку не можна застосовувати ст. 71 КК, оскільки також відсутня невідбута частина покарання за попереднім вироком.
Приклад: Вироком районного суду Т. був засуджений за ч. 2 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК частково приєднано невідбуте покарання за раніше постановленим вироком суду і остаточно призначене покарання у виді 3 років позбавлення волі. Між тім, Т. був звільнений від покарання за попереднім вироком на підставі Закону України “Про амністію”. Отже суд, призначаючи остаточне покарання засудженому, допустив порушення ст. 71 КК. Верховний Суд України змінив вирок щодо засудженого Т., виключив застосування ст. 71 КК і приєднання покарання за попереднім вироком, та визнав його засудженим за ч. 2 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі[134].
Стаття 71 КК не може бути також застосована, коли особа вчинила новий злочин хоча і до повного відбуття покарання за попереднім вироком, але іноземна держава при видачі цього злочинця згоди на призначення покарання за сукупністю вироків не давала.
Приклад: Вироком суду від 05.10.2006 р. М. було засуджено за ст. 185 ч. 2 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК призначено тому покарання у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків до призначеного покарання частково приєднана невідбута частина покарання за вироком суду і остаточно призначено покарання у виді 3 років 11 місяців позбавлення волі. З матеріалів кримінальної справи вбачається, що М. вчинив вищевказані злочини протягом вересня 2001 р. — січня 2002 р. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду відзначив, що відповідно до вимог ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому Законом України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. Статтею 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників передбачено, що видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана. Як убачається з матеріалів справи, 21.10.2002 р. суд оголосив М. у розшук. Останній був затриманий на території Росії 17.10.2005 р. Міністерство юстиції України 02.03.2006 р. звернулося до відповідних органів Російської Федерації про видачу М. для притягнення за вчинення злочинів, передбачених частинами 2 і 3 ст. 185 КК. Останній був виданий, але при цьому відповідно до вимог ст. 66 Конвенції «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22.01.1993 р., ратифікованої Законом України від 10.11.1994 р. було відмовлено у задоволенні клопотання у частині кваліфікуючої ознаки крадіжки — повторності, оскільки ця ознака відсутня в КК РФ. Незважаючи на це, районний суд, кваліфікуючи дії М. за частинами 2 і 3 ст. 185 КК, у вироку зазначив цю ознаку і на підставі ст. 71 КК до призначеного покарання за ці злочини приєднав невідбуту частину покарання за ст. 212 КК за попереднім вироком від 27.04.2001 р. Тобто суд порушив вимоги Конвенції та вийшов за межі домовленості між Російською Федерацією та Україною. Судова палата зокрема, виключила з вироку рішення суду про призначення М. покарання на підставі ст. 71 КК і остаточно призначила покарання на підставі ст. 70 КК у виді позбавлення волі строком на 3 роки[135].
3. Новий злочин вчинено особою після проголошення вироку, але до повного відбуття покарання;
4. Остаточне покарання повинно бути більше покарання, призначеного за новий злочин, а також невідбутої частини покарання за попереднім вироком, оскільки не можна поглинути одне покарання іншим.
2.1. Схожість і відмінність при призначенні покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків
Порівняння правил призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) і за сукупністю вироків (ст. 71 КК) показує, що дані види сукупності мають багато спільного, проте мають і відмінності. У зв'язку з чим виникає необхідність проведення чіткої межі між ними, як за підставами, так і за юридичними ознаками.