Крім того, п. 10 постанови Пленуму був доповнений абзацом п’ятим постановою Пленуму Верховного Суду України “Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 12 червня 2009 року № 8 наступного змісту, «що у разі засудження особи за злочин, вчинений у період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у порядку статей 75, 79, 104 КК, та призначення покарання, яке згідно з частиною 3 статті 72 КК за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги статті 71 КК і визначити за сукупністю вироків таке остаточне покарання, яке має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від покарання невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне виконання»[281].
Аналіз вищевказаних судових рішень, а також роз’яснень абзацу п’ятого пункту 10 постанови Пленуму свідчить проте, що доводами прибічників останньої точки зору (що основні покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і вироків повинні обов’язково підлягати складанню з іншими видами покарань) є:
а) вимоги частин 2 та 3 ст. 78 КК;
б) вимоги ч. 4 ст. 81 КК;
в) вимоги ч. 1 ст. 71 КК та ч. 4 ст. 71 КК;
г) роз’яснень, що містяться в п/п 7 п. 26 постанови Пленуму;
д) наявність колізії між ч. 3 ст. 72 КК та ст. 71 КК передбачає застосування правил, передбачених ст. 71 КК.
Розглянемо також доводи прибічників першої точки зору, що основні покарання у вигляді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.
Приклад перший: Вироком суду від 25.04.2007 р. А., раніше судимого 08.06.2005 р. за ч. 1 ст. 296 КК до штрафу в розмірі 8500 грн., — було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. Вироком апеляційного суду від 18.09.2007 р. вирок місцевого суду в частині призначення покарання був скасований. Постановлено на підставі ст. 71 КК до призначеного покарання повністю приєднати невідбуте покарання у виді штрафу за попереднім вироком і остаточно визначено покарання у виді 2 років позбавлення волі з іспитовим строком 2 роки на підставі ст. 75 КК і самостійним виконанням штрафу у сумі 8500 грн. на підставі ч. 3 ст. 72 КК. Верховний Суд України, скасовуючи вирок апеляційного суду, відзначив, що відповідно до вимог ст. 335 КПК обрана засудженому міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумніві щодо виду і розміру покарання, призначеного судом. Вказані вимоги закону не дотримані судом апеляційної інстанції. Постановляючи свій вирок, суд апеляційної інстанції у його резолютивній частині постановив вирок місцевого суду від 25.04.2007 р. щодо А. в частині призначення їй покарання за сукупністю злочинів скасувати, хоча згідно резолютивній частини вироку суду першої інстанції, ні за сукупністю злочинів, ні за сукупністю вироків не призначалось. Апеляційний суд у вироку вказав, що на підставі ст. 71 КК до призначеного судом першої інстанції покарання за ч. 1 ст. 309 КК у виді 2 років позбавлення волі з застосуванням ст. 75 КК повністю приєднати невідбуте покарання у виді штрафу за попереднім вироком і остаточно визначено покарання 2 роки позбавлення волі з іспитовим строком 2 роки на підставі ст. 75 КК. Згідно з ч. 3 ст. 72 КК постановлено штраф у сумі 8500 грн. виконувати самостійно. Таким чином, з вироку апеляційного суду не зрозуміло, яке ж остаточне покарання призначено А. за сукупністю вироків[282].