Очевидно, що такий стан не влаштовував (або мало влаштовував) інші панівні стани. Уже наприкінці ХV ст. «було зліквідовано принципову відмінність між князями і панами», а «рядові бояри-шляхта самочинно закріпили своє право на належність до верстви «благородних». Наступне, XVI століття стало століттям кардинальних змін. 1569 р. в Любліні було укладено унію, яка створила «двоєдину державу трьох народів» – Річ Посполиту, що об’єднала литовців, поляків та русинів. З точки зору права Люблінська унія «була актом цілком парламентарним, який ухвалено на законодавчій основі за відповідною згодою послів, котрих обирала українська (насправді руська. – Д. Я.) шляхта, єдиний правоспроможний стан тогочасного суспільства». Одним з головних наслідків створення єдиної держави було скасування державного кордону між ВКЛ та РП[2]. Це, в свою чергу, мало наслідком «зняття заборони мешканцям Корони набувати маєтки на колишній литовській частині України (тобто Русі. – Д. Я.), відкрило двері польському елементу <…> на ще не освоєні землі півдня та сходу. <…> Чималі маси шляхти <…> переміщаються з Волині на Київщину та Брацлавщину <…>», причому руські пани «вже нічим не вирізнялись від загальної лави «братії шляхетської»». Саме в цей період, тобто в першій половині XVII ст., «сформувався характерний…стереотип українця, в якому органічно сполучено усвідомлення свого «руського» походження з відчуттям належності до польської «політичної нації».
Ще один принциповий, структуротвірний чинник середини XVIІ ст. – згасання, виродження, сходження з історичної арени князівських родів, найвірогідніше – внаслідок генетичних захворювань, породжених перехресними шлюбами. Але цей процес був не просто процесом вимирання одних людей і заміни їх іншими. Історична драма нашого народу, і саме це засвідчили наступні події, полягала в тому, що «українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця та гаранта цілості народу», саме вона виконала роль своєрідного підмурівка, який забезпечив цілісність українства (насправді русинства. – Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елітарному середовищі бачаться витоки певного морального ідеалу». Із згасанням князівських родів, насамперед Острозьких та Збаразьких, «південно-східний пас України <…> перетікає до рук польських магнатів. Рано чи пізно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, їїзаступила позбавлена архаїчно-патронального серпанку оголена етнічна та національна ворожнеча».
В основі цієї ворожнечі об’єктивно лежали фактори буденні. Буденність полягала, по-перше, в тому, що в Польщі «увесь народ і загал польського рицарства замикався <…> одним слово «шляхта»». Натомість на території сучасної України «єдиного народу-шляхти» ніколи не існувало. Над руським народом стояли три ієрархічні поверхи – князі, які були «наріжним каменем» усієї структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усі благородно народжені, та військовий елемент – королівські бояри. Це принципове розшарування в побудові панівного політичного класу зумовлювало відмінності в обсягах статків, отже, пов’язаних з цим обсягів прав та привілеїв. Шляхта володіла від 3% (Брацлавщина) до 11% (Київщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну більшість шляхетського загалу» – від 64% на Брацлавщині до 76% – на Київщині. Ще один структуротвірний момент – «дебют» козацтва «на історичній арені», який припав на останні роки століття. Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мітельшпіль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманітарну, соціально-економічну та політичну катастрофу на більшості території сучасної Правобережної України, віддала її населення під ярмо іноземної, московської окупації, на віки визначила відносини між основними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними християнськими деномінаціями.[3]
3
Усі деталі див.: