— Я приїхав першим ранішнім поїздом.
— Що там за відступ? Ви були на фронті? Сигарету хочете? Онде в коробці на столі.
Кімната була велика; під стіною стояло ліжко, в другому кінці — рояль, а ще комод і стіл. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс сидів, підмостивши під спину подушку, і курив.
— Кепські мої справи, Сіме, — сказав я.
— Мої теж, — сказав він. — У мене вони завжди кепські. Закурити не хочете?
— Ні,— відказав я. — Як дістати дозвіл на в'їзд до Швейцарії?
— Вам? Італійці вас нікуди не випустять.
— Авжеж, я знаю. А швейцарці? Що зроблять вони?
— Вони вас інтернують.
— Я знаю. А що це означає практично?
— Нічого. Все дуже просто. Ви можете їздити куди захочете. Здається, треба тільки реєструватись чи щось там таке. А в чім річ? Вас розшукує поліція?
— Поки що нема нічого певного.
— Не хочете, то не кажіть. Але цікаво було б почути. Тут нічого не діється. Мене обсвистали у П'яченці.
— Яка прикрість.
— Еге ж, справжнє фіаско. I добре ж співав. Хочу спробувати знов у тутешньому «Ліріко»,
— Хотілося б послухати.
— Ви страшенно люб'язні. То що, ви вскочили в якусь халепу?
— Ще не знаю.
— Не хочете, то не кажіть. А чому ви не на тому бісовому фронті?
— З фронтом я, мабуть, розпрощався.
— От і молодець. Я завжди знав, що ви маєте голову на в'язах. Чи не міг би я чимось вам допомогти?
— Та ви ж так обтяжені справами.
— Аніскілечки, мій любий Генрі. Аніскілечки. Я буду радий зробити щось для вас.
— Ми з вами майже однакові на зріст, Чи не пішли б ви та не купили мені цивільне вбрання? У мене було, та все залишилось у Римі.
— А, ви ж колись там жили. Препаршиве місто. Як ви могли жити в ньому?
— Я вчився на архітектора.
— Там не місце вчитись. I не купуйте ніякої одежі. Я дам вам усе, що потрібно. Виряджу вас так, що всі падатимуть. Ідіть-но отуди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що захочете. Мій любий, не треба купувати ніякої одежі.
— Я б усе-таки краще купив, Сіме.
— Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете.
— Є. Я зберіг свій давній паспорт.
— Тоді одягайтесь — і в добру стару Гельвецію[31].
— Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу.
— То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна — і на той бік. Коли б не мої співи, я б залюбки поїхав з вами. А от таки поїду.
— Ви навчилися б там витинати по-тірольському.
— Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно.
— Закладаюся, що вмієте.
Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету.
— Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. I люблю співати. Ось послухайте. — Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли. — Я таки вмію співати, — сказав він, — а вони там нехай собі як хочуть.
Я визирнув у вікно.
— Я зійду вниз і відпущу екіпаж.
— А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати. — Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику.
Я спустився вниз і заплатив візникові.
Розділ XXXIV
У цивільному я почував себе мов на маскараді. Я довго носив військову форму, звик, щоб одяг щільно облягав тіло, і тепер мені бракувало цього відчуття. А штани просто-таки теліпалися на ногах. Я взяв квиток від Мілана до Стрези. Купив і новий капелюх. Сімового капелюха я надіти не міг, а от костюм був чудовий. Він пропах тютюном, і коли я сидів у купе й дивився за вікно, мене не полишало відчуття, що мій новий капелюх надто новий, а костюм надто старий. На душі в мене було так само тоскно, як і за вікном, де розляглася мокра Ломбардська рівнина. У купе зі мною їхало кілька військових пілотів, для них я був не бозна-яка персона. Вони уникали дивитись на мене й усім своїм виглядом виказували зневагу до цивільного в моїх літах. Я не почував себе ображеним. А в минулі дні неодмінно образив би їх і встряв у бійку. Вони зійшли в Галларате, і я зрадів, що лишився сам. У мене була газета, але я до неї не брався, бо не хотів читати про війну. Я постановив собі забути про війну. Я уклав сепаратний мир. На душі в мене було страшенно самотньо, і я зрадів, коли поїзд приїхав у Стрезу.
Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу, — власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки, — й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий «Grand-Hotel», «Isles Borromees»[32] та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до «Isles Borromees». На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний.