Страшенно збуджений від вина, я швидше зрадів, ніж здивувався неочікуваному візитові. Я відразу поплентався вниз, кілька східців — і я у передпокої будинку. У маленькій і низькій кімнатці ліхтаря не було; єдиним світлом було слабка передсвітанкова сірість, що просочувалася крізь напівкругле вікно. Тільки-но ступивши на поріг, я помітив молодика приблизно мого зросту, вдягненого у білу кашемірову візитку,[2] пошиту згідно з останньою модою, — точнісінько така візитка була і в мене. Це я зміг роздивитися у нечіткому світлі, та риси обличчя залишилися для мене загадкою. Коли я ввійшов, він хутко рушив мені на зустріч широким кроком і, безцеремонно й нетерпляче схопивши мене за руку, прошепотів на вухо слова «Вільям Вільсон».
Я миттєво витверезився. У поведінці незнайомця, у нерівному тремтінні піднятого пальця, який він тримав між моїми очима та світлом, було таке, що невимовно мене здивувало, проте вразило мене інше: похмуре попередження, що забриніло у двох вимовлених пошепки словах, і характер, тон, звучання простої пари знайомих складів принесли з собою тисячі заплутаних спогадів про дні давно минулі й наче вдарили мою душу електричним розрядом. Поки я опанував себе, незнайомець зник.
Хоча цей випадок і вразив мою розбурхану уяву, та швидкоплинність його не поступалася яскравості. Кілька тижнів я присвятив серйозному дослідженню, наді мною висіла темна хмара хворобливих роздумів. Я не став прикидатися перед собою, що не впізнав, не визначив особу людини, котра так нахабно втрутилась у мої справи і збентежила невисловленою порадою. Але хто чи що був цей Вільсон? Звідки він з’явився? Чого прагнув? На жодне з цих питань не знайшов я відповіді; дізнавсь я тільки про те, що через раптовий нещасний випадок удома він залишив академію доктора Бренсбі у другій половині дня моєї звідти втечі. Та незабаром я викинув його з голови; мою увагу поглинули думки про можливий від’їзд до Оксфорда. Туди я і попрямував; непомірне марнославство батьків підштовхнуло їх забезпечити мене гардеробом і річним утриманням, котре дозволяло вільно купатися в такій дорогій серцю розкоші та змагатися в щедрості витрат із найбагатшими спадкоємцями у Великій Британії.
Захоплений такими можливостями для розгульного існування, мій природний темперамент вирвався назовні з подвійним запалом; я нехтував усіма законами порядності у божевільній круговерті дикого розгулу. Нерозсудливо було б застановлятися на його подробицях — досить сказати, що в марнотратстві я перевершив Ірода і вписав себе до переліку найрозпусніших студентів.
Дійшло до того, що я втратив залишки шляхетності й почав шукати знайомства з майстрами найбільш ницого з мистецтв — із шулерами, а потім став експертом у цій мерзенній науці й почав практикувати її як один із засобів примноження свого і так величезного статку за рахунок легковажних однокурсників. Мерзенність злочину свідчила про те, що головною, якщо не єдиною, причиною такої поведінки була безкарність моїх дій. Адже найрозпусніші мої приятелі радше засумнівалися б у тому, щó бачать їхні очі, ніж запідозрили б веселого, відвертого і щедрого Вільяма Вільсона — найшляхетнішого і найпопулярнішого студента в Оксфорді. Його пустощі (як казали його нахлібники) — лише забави молодості й невтримної уяви, помилки — неперевершені витівки, а найгірші пороки — безтурботні й сміливі розваги…
Я два роки успішно тішився життям в Оксфорді, аж до університету прибув молодий вискочка — дворянин Глендинінг, багатий мов Ірод, причому багатства ті дісталися йому на дурничку. Я одразу побачив, що він не відзначався розумом, і вирішив зробити його об’єктом для випробування своїх вмінь. Я часто затягував його до гри й зі звичайною майстерністю шулера дозволяв вигравати значні суми, щоб він дужче заплутався у моїх тенетах. Зрештою, коли моя схема підходила до фіналу, я зустрівся з ним (поклавши собі, що ця зустріч буде останньою і вирішальною) у домі нашого близького спільного друга містера Престона, котрий, віддам йому належне, ні на мить не підозрював про мій план. Щоб усе було природніше, я організував невелику вечірку для десятка своїх приятелів і потурбувався, щоб згадка про карти з’явилася цілком випадково, та ще й злетіла з вуст потенційної жертви. Щоб не говорити багато на огидну тему, скажу, що я не забув про жоден зі своїх специфічних фокусів, таких звичних у схожих обставинах, що залишається тільки дивуватися, як знаходяться люди настільки наївні, щоб на них купитися.