– О, прошу мені вибачити! Я досі намагаюся розплутати справу міс Марвелл. Вона ж має приїхати до вас у п’ятницю, я не помиляюся? Тож я прибув сюди, щоб переконатися, що тут безпечно. Також я хотів запитати в леді Ярдлі, чи не пригадала вона часом, які ж усе-таки були марки на тих конвертах із листами, що їх вона отримувала?
Леді Ярдлі сумно похитала головою.
– Боюся, що ні. Розумію, що мала б звернути на це увагу, але я навіть не думала, що все виявиться так серйозно.
– Ви залишитеся в нас ночувати? – запитав лорд Ярдлі.
– О, мілорде, не хочу вас обтяжувати. Ми залишили речі в заїзді.
– Ні-ні, все гаразд! – Лорд Ярдлі зрозумів натяк. – Я пошлю по них людину. Ви нас не обтяжите, запевняю.
Пуаро дозволив себе вмовити. Він сів біля леді Ярдлі й почав знайомитися з дітьми. За хвилину вони вже бавилися всі разом, і навіть мене їм вдалося залучити до гри.
– Vous êtes bonne mère29, – сказав із галантним поклоном Пуаро, коли з’явилася гувернантка і забрала дітей.
Леді Ярдлі поправила скуйовджене волосся.
– Обожнюю своїх малих, – сказала вона тепло.
– А вони вас, і недарма! – Пуаро знову вклонився.
Звук гонга сповістив, що настав час переодягатися до вечері, і ми підвелися, щоб розійтися по кімнатах. Аж тут зайшов дворецький, тримаючи на таці телеграму для лорда Ярдлі. Той перепросив і розірвав конверт. Прочитавши текст, лорд захвилювався.
Зітхнувши, він передав папірець дружині, а потім виразно глянув на мого друга.
– Заждіть хвилю, мосьє Пуаро. Думаю, вам варто знати, яке повідомлення я отримав. Пише Гоффберґ. Він повідомляє, що знайшов покупця для діаманта: це американець, який завтра відпливає у Сполучені Штати. Сьогодні ввечері він пришле до нас фахівця, який огляне камінь. Їй-богу, якщо все буде добре… – лорд не договорив.
Леді сумно відвернулася. Вона досі тримала телеграму.
– Я б дуже не хотіла, щоб ти продавав його, Джордже, – сказала вона тихо. – Коштовність так довго була у власності нашої родини. – Леді помовчала, ніби сподіваючись на відповідь, але так і не дочекавшись її, спохмурніла й стенула плечима:
– Я йду одягатися. Заодно вберу наш «товар». – ледь скривившись, вона повернулася до Пуаро. – Це одна з найбридкіших прикрас у світі! Не знаю, який ювелір її створив. Джордж завжди обіцяв, що переробить її для мене, але так цього й не зробив, – із цими словами жінка вийшла з кімнати.
За півгодини ми зібралися у великій вітальні, чекаючи на леді. Вечеря вже мала розпочатися, а її досі не було.
Раптом почувся шурхіт, двері розчинилися, і перед нами постала леді Ярдлі, убрана в білу блискучу сукню. Її фігура аж сяяла, а на тонкій шиї ясніла смужка вогню. Леді стояла, одною рукою ледь торкаючись прикраси.
– Прийміть цю жертву, – весело сказала вона. Де й подівся її похмурий настрій. – Зачекайте, зараз увімкнемо горішнє світло, і ви побачите найпотворніше намисто в Англії!
Вимикач був якраз за дверима. Леді потягнулася до нього, і раптом сталося щось жахливе: усе світло згасло, двері грюкнули, і за ними почувся довгий пронизливий жіночий крик.
– Боже! – видихнув лорд Ярдлі, – це ж голос Мод! Що сталося?
У темряві ми кинулися до дверей, зачіплюючись один за одного. Щоб знайти вихід, нам знадобилося кілька хвилин. І що ж відкрилося нашим очам! Леді Ярдлі лежала на мармуровій підлозі непритомна, а на її шиї, там, де було намисто, видніла кривава смуга.
У першу мить нам здалося, що леді не жива, але коли ми схилилися над нею, її повіки розтулилися.
– Китаєць, – ледве прошепотіла жінка, – китаєць, бічні двері…
Лорд Ярдлі зірвався на ноги, лаючись. Я скочив услід за ним, серце мало не вистрибувало в мене з грудей. Знову китаєць! Бічні двері виявилися маленькими дверцятами в кутку, лишень за якийсь десяток ярдів30 від місця, де лежала леді. Коли ми підбігли до цього виходу, у мене вихопився скрик: просто на порозі лежало намисто, що його, тікаючи, впустив злодій. Я впав на коліна і радісно схопив прикрасу, аж тут скрикнув лорд Ярдлі: посередині намиста зяяв отвір. «Зірка Сходу» зникла!
– Так он воно що, – видихнув я. – Це були не звичайні злодії. Їм потрібен був саме той камінь!
– Але як той китаєць потрапив у дім?
– Через ці двері.
– Та ж вони завжди замкнені!
Я похитав головою.
– Зараз не замкнені. Погляньте. – Я штовхнув двері, і вони відчинилися.
Тут щось упало на підлогу. Я нахилився й підняв клаптик шовкової тканини з вишивкою. Без сумніву, він відірвався від халата китайця.