Одного разу капітан Гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Ти переміг, шельмо». Коли Ґрей зліз на палубу, Гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав: — Слухай уважно! Кинь курити! Починається обробка цуценяти під капітана.
І він почав читати, точніше, казати і кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука Ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: «Ми».
У Ванкувері Ґрея настиг материн лист, повний сліз і страху. Він відказав: «Я знаю. Утім, якби ж ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: приклади до вуха мушлю — в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, — все, то в твоєму листі я знайшов би, крім любові й чека, усмішку». І він плавав далі, аж урешті «Ансельм» пристав із вантажем коло Дубельта, і двадцятирічний Ґрей, скориставшись зупинкою, вирішив навідатися до замку.
Усе довкруж було те саме; однаково непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що погустішали крони молодих в’язів; їхній візерунок на причілку будівлі зрушився й розрісся. Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій таки пошані, з якою, наче десь учора, зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він зайшов до високого покою і, тихо причинивши двері, завмер на місці, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; жінка пристрасно шепотіла, і той шепіт вчувався, наче колотилось її серце. «За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і хто знемагає в полоні…», — чув, швидко дихаючи, Ґрей. Далі жінка докинула: «І хлопчику моєму…» Тоді він озвався: «Я…». І більше не спромігся нічого сказати. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовитості її тонкого обличчя світився новий вираз, який наводив на думку про повернення юності. Жінка стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах — це все. Втім, цієї хвилі вона жила — дужче і краще, ніж за все своє життя.
— Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!
Ґрей і справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Мати слухала сина без докорів і заперечень, однак подумки — в усьому, що він утверджував як істину свого життя, — бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.
Ґрей пробув у замку сім днів, на восьмий день, узявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:
— Дякую. Товаришем Ви були нівроку. Прощавай же, старший товаришу, — тут він закріпив істинне значення цього слова страшним, як обценьки, рукостисканням. — Тепер я плаватиму окремо, на своєму кораблі.
Гоп спаленів, сплюнув, вирвав руку й кинувся геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. І вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіки з командою, пили, їли й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.
Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот[2] на двісті шістдесят тонн, і купив його Ґрей. Відтак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками.
III. Світання
Струмінь піни, що його лишала за собою корма Ґреєвого корабля «Секрет», білою смугою прошив океан і згас у сяйві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік від маяка. Десять днів «Секрет» вивантажував чесучу,[3] каву і чай; одинадцятий день команда розважалася на березі й вдихала горілчані випари; на дванадцятий день Ґрей глухо затужив, без жодної причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, хлопець уже відчув, що днина ця почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забув прочитати газету й довго курив, поринувши у невимовний світ безцільного напруження, яке годі й висловити; серед слів, які невиразно вимальовувалися в голові, блукали невизнані бажання, навзаєм знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.