Її збудила муха, що блудила по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона розпатлані коси, доки Ґреєва каблучка не нагадала про себе, проте, гадаючи, що це якесь стебельце, що застрягло між пальцями, вона випростала їх. Що незручність нікуди не поділася, то вона нетерпляче піднесла руку до очей і випросталася, миттю схопившись із силою хлюпітливого водограю.
На її пальці сяяла промениста Ґреєва каблучка, мов на чужому, — своїм вона не могла визнати його цієї миті, не відчувала палець свій.
— Хто це пожартував? Хто пожартував? — стрімко зойкнула вона. — Хіба я сплю? Може, знайшла та забула?
Схопивши лівою рукою праву, на якій була каблучка, з подивом роззиралася вона на всі боки, випитуючи поглядом у моря й зелених поростів; але ніхто не ворушився, ніхто не зачаївся в кущах, і в синьому, ген-ген осяяному морі не було жодної ознаки, і Ассоль закрасилася рум’янцем, а голоси серця сказали віще «Так». Не було пояснень тому, що сталося, проте без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, й уже близькою стала їй каблучка. Тремтячи всім тілом, зірвала вона її з пальця, тримаючи у жмені, наче воду, роздивилася, — всією душею, всім серцем, усім радінням і ясним забобоном юності, — потім, сховавши за нагрудник, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно виривалась усмішка, й, опустивши голову, помалу пішла зворотним шляхом.
Отак, — випадково, як кажуть люди, що вміють читати й писати, — Ґрей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, сповненої неминучості.
V. Рихтування до бою
Ступивши на палубу «Секрета», Ґрей кілька хвилин стояв непорушно, гладячи голову з потилиці на чоло, що означало страшенне сум’яття. Неуважність — неясний рух почуттів — відбивалася на його обличчі безчулою посмішкою сновиди. У цей час його помічник, Пантен, сунув шканцями[11] з полумиском смаженої риби; побачивши Ґрея, він завважив дивний стан капітана.
— Може, Ви забилися? — обережно поцікавився він. — Де були? Що бачили? Утім, це, звісно ж, ваша справа. Маклер пропонує вигідний фрахт, із премією. Та що це з вами?…
— Дякую, — мовив Ґрей, зітхнувши, наче розв’язаний. — Мені саме бракувало звуків вашого простого, розумного голосу. Це ніби крижана вода. Пантене, повідомте людям, що сьогодні ми виважуємо якір і переходимо в гирло Ліліяни, миль за десять звідси, її течію перебито суцільними мілинами. Дістатися гирла можна тільки з моря. Прийдіть по мапу. Лоцмана не брати. Поки що все… Еге, вигідний фрахт мені потрібен як торішній сніг. Можете так і сказати маклерові. Я вирушаю до міста, де затримаюся до вечора.
— Що ж сталося?
— Нічогісінько, Пантене. Я хочу, щоби ви зважили на моє бажання уникати будь-яких розпитів. Коли настане момент, я повідомлю вам, у чому річ. Матросам кажіть, що буде ремонт, що місцевий док зайнято.
— Гаразд, — безтямно сказав Пантен у спину Ґреєві, який уже йшов геть. — Буде зроблено.
Хоча розпорядження капітана були цілком доречні, помічник витріщив очі й занепокоєно помчав з полумиском до себе в каюту, бурмочучи: «Пантене, тебе спантеличили. Чи не хоче він спробувати контрабанду? Чи не піднімемо ми часом чорний піратський прапор?» Одначе тут Пантен заплутався в найбожевільніших припущеннях. Поки він нервово трощив рибу, Ґрей спустився до каюти, взяв гроші й, переїхавши бухту, з’явився в торгових кварталах Лісса. Тепер він діяв уже рішуче і спокійно, до дрібки знаючи все, що буде на чудовному шляху. Кожен порух — думка, дія — гріли його тонкою втіхою мистецької праці. Його план склався миттєво й об’ємно. Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму неймовірному сяйві.
Ґрей побував у трьох крамницях, надаючи ваги вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовк базарних барв, покликаних задовольнити сяку-таку пиху; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Ґрей мав вигляд статечного анатома. Він терпляче розбирав сувої, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних відрізів, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Ґреєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий відблиск. Порпаючись у легкому спротиві шовку, розрізняв він барви: червона-бліда, рожева й рожева-темна; густе шумовиння вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: «чарівно», «прекрасно», «чудово», «довершено»; у складках чаїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня пурпурова барва довго не впадала в око капітанові. Що приносив крамар, було незле, та не викликало ясного і твердого «так». Нарешті одна барва звернула на себе безпорадну увагу покупця; Ґрей сів у крісло до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розкинувшись із люлькою в зубах, став споглядально непорушний.