— Ходи зі мною, Маріє!
Так кажуть каліці, чи навіть мерцеві:
— Встань і йди!
І лише коли вони доходять до найглухішої частини цвинтаря, що поросла кущами ожини та шипшини, Марія здогадується, що павук цей — страх. Йона боїться батька, який із його вини ліг у подільську землю без дрібки святої землі, котру отримав колись з рук побожного меджибізького рабина і беріг для такої оказії, як власний похорон[9]. Марія би теж боялася. А ще Йона відразу не може знайти могилу в тих хащах, де поховані ті, хто помер давно. І це вона також добре розуміє, тільки допомогти нічим не може. Як і залишити його самого, бо невдовзі корови повернуться з пасовиська, а наймички може не бути вдома. Стала вона норовливою і пащекуватою, відколи Марія повернулась.
І що вона тут робить на жидівському цвинтарі? Йона завжди був трохи не при собі, а тепер після смерті дітей та жінки вже геть дивний став. Щось бубонить собі під ніс, верещать коники в траві, голоси зливаються в одне… «Е, хіба я ліпша за нього!» — видихає Марія, обриваючи павутиння бабиного літа, і ступає на крок ближче до Йони. Він різко зупиняється, і Марія ледь не падає на нього, торкаючись рукою плеча.
Убогий кам’яний надгробок вже похилився і літери на ньому обросли мохом. Йона розгортає траву. Там мурашник, крихітний, але сердитий. Йона не може годувати мурашок святою землею Ізраїля. На надгробку дві долоні, які вже зачекалися святої землі[10].
Марія думає, що Йона молиться. Вона теж проказує Отченаш про себе і швиденько хреститься, хоч бачила Йониного батька раз чи два, але всякого небіжчика треба пошанувати. Вона не дивується Йониному вчинку. В них так само: мрець буде приходити у снах, доки не вволиш його волю і не закопаєш у могилі те, що забув чи пожалів віддати. Йона заходить з іншого боку. Там дірка, певно, миша прорила. Він сипле суху землю в ту нірку, бо так ближче до праху батька, і йому здається, що зараз той спрагло вхопить землю, якої вже зачекався.
— Тікай, татку! — просить Маріам.
— Тікай, тату! — просить Ісаак.
Скільки ж то років Йона не був на могилі батька? Багато-багато. Хотів сам привезти святої землі ізраїльської, тому боявся йти. Все йому здавалося, що як прийде без обіцяного — батько озветься до нього, спитає: приніс? І от він прийшов, але не відчуває ні радості, ні полегшення. Коли він вів Марію сюди, в душі його звучала арфа Давида. А тепер він вдивляється у ненаситну мишачу нірку, як у шеол[11].
І він не міг сказати Марії:
— Ну от, тепер мій отець спочиває в Ерец Ізраель.
А Марія не може йому відповісти:
— Нехай спочиває у мирі!
Натомість Марія каже:
— Чому ти не поїдеш, Йоно, в Палестину? Тебе тут нічого не тримає. Я дам тобі гроші на дорогу. Будеш обробляти землю з вашими, на кораблі з нами плив цілий гурт переселенців.
— Що ти кажеш, Маріє? — відсахнувся Йона. — Не можна мені їхати, бо…
Він озирнувся на грушу край цвинтаря, де знайшла притулок душа його, хай не зовсім любої, але дружини, матері його дітей, з якою він узяв шлюб на цьому ж таки кіркуті, бо всі йому товкмачили:
— Чому б тобі, Йоно, не стати нарешті під хупу[12], і порятувати остропільських євреїв від напасті? Маєш вже поза тридцять літ, нікому про тебе подбати.
А хіба Марія з любові повінчалася в калинівській церкві зі своїм? Плакала, просила не віддавати її за старого, ніхто її не питав.
Йона посміхнувся:
— Хочеш, аби я покинув Остропіль? Як сяду я на той корабель, зразу здійметься буря, вирине з моря Левіафан і проковтне мене.
— Не буде з тебе наїдку, Йоно, — засміялась Марія. — Худий ти дуже.
І вже хотіла обійняти його, як у дитинстві, коли Йона нарікав на своє ім’я і не на жарт боявся морського чудовиська, як груша залементувала:
— Не пущу своїх дітей до Палестини, не сподівайся! Сам їдь, а дітей мені лиши!
Очі Йони оскліли. Таке з ним траплялось, коли він раптом пригадував той страшний день, коли втратив усю родину. І сам він став немов скляним: тіло його набуло прозорості й нагадувало задимлене скло в гасовій лампі. Йона завжди був трохи не при собі, хоч Марія могла би й посперечатись щодо цього. Але в таких випадках мусила визнати: Йона таки добре не при собі — причинний від нещастя.
10
Зображення двох долонь на надгробку означає, що батько Йони належав до роду священників — Коенів.