Хеттура? Кому ж залежало на Хетгурі, на тому, щоб запитати її?
Маріам пригорнула до себе Хеттуру:
— Тримайся, мила дитино! Ти ж лише на порозі життя! Згодом буде легше…
Хеттура довірливо притулилася до гетери і прошепотіла:
— Хай благословить тебе щастям Всемогутній! Ти дійсно така, як я собі уявляла… Ти… я не вмію сказати!.. Ти, як сестра, Маріам, дарма, що чужинка…
При тих словах в уяві Магдалини мигнув образ милої, невтомної, працьовитої Марти…
Дім… дитинство… спільний батько… Так, все це зближує… в’яже…
Але є ще щось, що в’яже… І їй, «чужинці Маріам», було так щиро жаль цієї дівчинки сироти…
Коли ступила на блакитну доріжку, в кінці якої веселим коником стрибнув понад потоком гарний місток із вирізуваних кедрових брусів, Маріам сказала:
— Нехай буде так, як хоче це дівчатко: зроблю, як для сестри! Завернімо сюди!
Вийшли на галяву, обсаджену квітучими кущами й обкинену дротяною сіткою. Посередині була велика клітка. В ній гуркотіли й обмінювалися церемонними поклонами Каєві голуби.
Маріам простягнула руку й покликала птахів. В одну мить один сів на простягнені пальці, що вміли так ніжно гладити.
Магдалина добула голуба, поцілувала в голівку й високо підкинула в повітря.
Птах немов заплескав у долоні, вітаючи великодушність гетери, але не відлетів. Кружляв над кущами.
Магдалина хвилинку любувалася цим летом. Покликала другу птицю, голубку, й так само пустила її у блакить. Обидва птахи ще раз закреслили над головами людей і зникли у прозорому ранку…
Маріам хоче увільнити всіх голубів! — зраділа Хеттура дитячою радістю.
Турботи й сум відлетіли від неї у свіже повітря ранку, бо переклала їх на інші, міцніші рамена…
— Дивись, дивись, сотнику, як це гарно! Хай летять на волю! Всі! Всі!
— Ні, моя маленька, тільки ці два. Це посли до Кая. Перший скаже йому:«Прийди!» А другий додасть: «Поспіши! Бо на тебе дуже чекають!»
Хеттура стала сама, як весняний ранок. Тепер уже була цілком спокійна. Що ж можуть зробити Раббі, коли з одного боку сильний, гарний, могутній Кай, певний, сміливий Корнелій Секст та ще й прегарна, як зоря вранішня, Маріам! А з другого — старий, одутлуватий Каяфа та вічно хворий на печінку противний Єгонатан. Що можуть зробити ці двоє?!
Але Маріам поверталася додому із зрушеною душею.
— Які ж сили привертають до неї знову Кая? У хвилину, коли вже була остаточно порвала з ним!.. Сліпа Мойра[164], що перед нею схиляють голови самі боги?.. Чи ж не марна боротьба з Долею… І власним серцем?
Голосом вранішньої черепахи у прозорій блакиті чистого ранку озвалось у глибині душі улюблене гасло Білітіс: «Буть коханою — самій не кохати!»
Магдалина підняла осяяну сонцем золоту свою голову:
— Воля — це спосіб і проти Мойри! Переможений буде лише той, хто не хоче перемоги. Кая кличуть сюди не Магдалинині почуття, а справи Раббі Назаретського… Кай має рятувати не «свою Мрію», а свого улюбленого Вчителя… А про ці справи може з ним говорити не Маріам, але Секст Корнелій.
V. ТИВЕРІАДСЬКА ГЕТЕРА
Пожежа, змови, візита жагучої Хеттури й усе більша туга за Каєм — все це заразом помутило гармонію сільського спокою, що його шукала Магдалина в своїй Кедронській предіолі.
«Знову йдуть на мене лавою всі сім демонів!» — згадувала Маріам лихі легенди, що ними лякали її в дитинстві.
І знепокоєна думка билася хвилею об її серце, передповідаючи близьку хуртовину… Билась і змивала ту рівновагу духа, якою так дорожила гетера.
Бо ж, справді, пожежа Абрамелехових маєтків і Хетгура зі своїм переляком були тільки додатковим гнітом на Магдалинину душу.
Головною вагою впав Кай.
Власне сама не знала і навіть не могла зрозуміти, чого ж вона здригається й відступає, мов дівчинка, що в день свого повноліття, на п’ятнадцятій весні, вперше чіпляє сережки? Та ж вона «перла тиверіадська», відома гетера, що не раз уже пила з п’янючого келеха кохання! Пила!.. Але-бо то щось інше, нездібне викликати й натяк на ту хуртовину, що обіцяло тепер Каєве кохання…
І Магдалина вирішила невідмінно:
«Втратити Кая, щоб зберегти його в своїх спогадах навіки богорівним, без найменшої тіні… Втратити, щоб зберегти!»
Хай буде безглузда, нелогічна така думка… Але тільки так мусить бути, коли вона намагається затримати в своєму світлі весняні барви… А в своєму житті — його справжній сенс: красу й поезію, коли дійсно не хоче, щоб незабаром прийшли пустиня серця і мрій, звалища попелу, море щоденного пороху…
164
Мойра — Доля. Римляни, так само як і греки, уявляли собі її або сліпою, або цілком без очей на обличчі.