В Роєвому клубі панував незворушний спокій. У вестибюлі мене зустріли тільки старенький швейцар і хлопчик-розсильний; складалося враження, що всі його члени пішли на похорон метрдотеля. Як тільки я назвав ім’я Роя, хлопчик-розсильний провів мене спочатку в порожній гардероб, де я лишив свій капелюх і ціпок, а потім у теж порожній зал, стіни якого були обвішані величезними портретами державних діячів часів Вікторії. Рой підвівся з шкіряного дивана і тепло привітав мене.
— Може, відразу підемо нагору? — запропонував він.
Отже, я мав рацію, гадаючи, що він не почастує мене коктейлем, і похвалив себе за передбачливість. Рой повів мене сходами, вкритими важким килимом; тут ми теж нікого не зустріли. Ми ввійшли до їдальні для гостей і виявились єдиними її відвідувачами. Це була досить простора кімната, дуже чиста й світла, з великим вікном. Ми сіли біля нього, і дуже стриманий офіціант подав нам меню. Яловичина, баранина, сьомга, пиріг з яблуками, з ревенем, з агрусом… Продивляючись нескінченний список страв, я потихеньку зітхав, згадуючи про ресторани за рогом — де є і французька кухня, і жваві розмови, і чарівні жінки в легких платтях.
— Я порадив би замовити телятину і шинку, — сказав Рой.
— Не заперечую.
— Салат я приготую сам, — кинув він владно офіціанту. Потім, знову поглянувши на меню, великодушно додав:— А якщо ми до цього додамо спаржі?
— Це було б чудово.
Рой тримався дедалі величніше.
— Дві порції спаржі. І скажіть головному кухареві, щоб він сам її вибрав. Тепер, що б нам випити? Може, пляшку хоку?[2] Він тут дуже непоганий.
Коли я погодився, Рой наказав офіціанту покликати буфетника. Я мимоволі замилувався впевненою і водночас винятково ввічливою манерою, з якою він віддавав накази. Мабуть, саме так чемний король посилає за своїм фельдмаршалом. Буфетник — дуже показний в своєму фраку, із срібним ланцюжком на грудях — швидко підійшов з карткою вин у руках. Рой дружньо кивнув йому головою.
— Алло, Армстронг, ми хотіли б випити пляшку того самого «Лібфраумільх» урожаю двадцять першого року.
— Слухаю, сер.
— Як він іде? Добре? Мабуть, більше ми його не дістанемо?
— Боюсь, що так, сер.
— Втім, навіщо хвилюватися передчасно, чи не так, Армстронг?
Рой сердечно посміхнувся йому. Маючи досвід поводження з членами клубу, буфетник відчув, що зауваження вимагає відповіді.
— О, так, сер.
Рой засміявся і подивився на мене — мовляв, оригінал цей Армстронг.
— Охолодіть його, будь ласка, не дуже сильно, а саме так, як треба. Я хочу показати моєму гостю, що тут теж розуміють що до чого. — Він обернувся до мене. — Армстронг служить у нас уже сорок вісім років. — І, коли буфетник пішов, додав:— Сподіваюся, ви не жалкуєте, що прийшли сюди? Тут затишно і ніхто не заважатиме нашій розмові. Ми ж так давно не бачились. А вигляд у вас чудовий.
— Та все ж далеко не такий, як у вас.
— Наслідок чесного, тверезого і благочестивого життя, — засміявся він. — Багато працюю. Багато роблю фізичних вправ. Як ви до гольфа? Може, зіграємо цими днями.
Я знав — Рой сильний гравець і ніщо не дасть йому меншого задоволення, ніж перспектива змарнувати день з таким профаном як я, але відчув, що можу спокійно приймати це мимохідь кинуте запрошення. Рой являв собою зразок здорової людини. Його кучеряве волосся почало вже сивіти, але сивина йому була до лиця, і його відкрите, засмагле обличчя здавалося навіть молодшим. Очі, які дивилися на світ з непідробною щирістю, були ясні і чисті. Рой був уже не такий стрункий, як у молоді роки, і мене не здивувало, що коли офіціант приніс нам булочки, він попросив дієтичних хлібців Рай-Віта. Оглядність і повільність рухів робили Роя поважним і додавали ваги його словам. Він сидів так упевнено, що вам мимоволі здавалося, ніби під ним не крісло, а п’єдестал.
Не знаю, чи пощастило мені, описуючи його діалог з офіціантом, показати, що мова його здебільшого відзначалася не дотепністю, а невимушеністю. Він так багато сміявся, що іноді це створювало ілюзію, ніби сказане ним справді смішне. Він ніколи не ліз за словом у кишеню, і його розмова не стомлювала слухачів.