— Я буду шостою?
— Можеш першою, — пожартував Сашко.
Як я не намагалася переконати Солю поїхати з дітьми в Харків до моєї куми, вона не піддалася на мої вмовляння. Тож я зідзвонилася з кумою й наступного дня зранку поїхала з Луганська. З Іриною ми навчалися в одній групі; коли народилася Ліза, то вона хрестила мою дитину.
Потім Іра вийшла заміж і виїхала до Харкова. Вона одразу погодилася забрати дівчаток на місяць до себе, бо ще була в декретній відпустці.
— І тобі нема чого робити в Луганську, приїжджай і ти до нас, поживеш, поки все там стихне, — запропонувала кума.
Я подякувала й відмовилася. Того ж дня я поквапилася сісти в потяг, щоб повернутися в Луганськ.
— Що нового чути? — спитав я в матері за сніданком.
— Люди кажуть, що баптисти покидають Первомайку.
— Чому?
— Вони були проти проведення референдуму й створення нової республіки, тож тікають звідси, — пояснила мати. — Їх багато в місті, і всі їдуть звідси дружно.
— Значить, не вірять у краще життя в нас?
— Значить, не вірять. І не одні вони виїжджають. Багато сімей із дітьми їдуть до Росії, щоб перечекати неспокійні часи.
— Одні виїжджають, інші залишаються! — якомога бадьоріше сказав я матері. — Ми ж із тобою тут живемо й будемо жити. Чи не так?
— Так воно, Женю, так, — якось із сумом промовила мама. — Але мені чомусь страшно, якось тривожно на душі.
— Не переймайся, усе в нас буде добре! Відсьогодні ми проходитимемо військове навчання.
— Додому коли прийдеш? Пізно?
— Не знаю ще, але при нагоді зателефоную, — пообіцяв я матері.
У дні навчання мені все-таки довелося збрехати Любі. Вона хотіла зустрітися вдень, а я повертався додому о десятій вечора, тож сказав, що буду з тиждень на роботі допізна. На душі було гидко від брехні, але втішав себе тим, що трохи згодом усе їй розповім.
І ось наприкінці травня я вже офіційно вступив до Великого війська Донського. Мені видали форму козаків, кубанку, СКС[4]. Разом зі мною мої друзі. Юркові форма до лиця.
— Тепер усі дівчата будуть твоїми! — пожартував я.
— Отож! — радісно сказав друг.
А ось Антонові трохи не пощастило. Довго підбирали форму його розміру, але на його широкоплечу статуру при низькому зрості було важко щось підібрати.
— Не переймайся, — сказав я йому. — Бери таку, щоб у плечах була по тобі, а рукави та низ штанів підшиє моя мати.
Коли нарешті з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.
«Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», — тішив себе думками.
Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.
— Вона мене зрозуміє, — раз у раз повторював я собі, — мусить зрозуміти.
Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.
— Який ти в мене дорослий, Женю! — сказала вона, припавши до моїх грудей. — Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!
— Мамо, не розкисай! — сказав я їй веселим голосом. — Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.
— Як то?
— Я вступив до війська, тож буду жити в казармі, — пояснив мамі.
ЛІТО 2014 РОКУ
Сашко при зустрічі назвав адресу, куди я мала прийти по обіді, та дав ключі.
— Познайомитеся між собою та з керівником спецоперації, — сказав він мені.
— Чому серед білого дня? — здивувалась я. — Маячити перед сусідами?
— Там здавалася квартира для студентів, тож нічого дивного, коли туди прийдуть інші хлопці. Сусіди вже звикли до того, що там часто міняються мешканці, та й дівчата заходять до студентів, — пояснив він.
Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночі, це викликало б більшу підозру, та й увечері бойовики могли затримати «до вияснєнія».
Я прийшла першою, за мною — п’ятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років п’ятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичем — це єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запам’ятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».