Зовсім невипадково слово «фільм» у повсякденній мові, поміж іншого, означає не стільки тонесеньку плівку, скільки двовимірні проективні зображення сучасних технічних візуальних засобів, що нині вже тривалий час становлять eidola атомістів, які стали реальністю, ба більше, які, відділившись від речей, почали жити самостійним життям, за яким не встигають дійсні речі.
До цього питання ми повернемося наприкінці цієї книжки. Але на шляху до нього спочатку потрібно знову повернутися у світ прийому їжі. Якщо раніше ми згадували його лише суто метафорично, то тепер розглянемо як фізіологічну реальність, якою вона постає в розумінні медицині від античності до раннього нового часу.
Асиміляція їжі
На відміну від платонівського світу-звіра, що перебуває в райській автаркії, не зазнає ніякої втрати своєї субстанції і ніякої потреби відновлюватися через прийом їжі із зовнішнього світу, дійсне життя полягає у циклі втрати й заміщення втраченого. Без постійного заміщення втраченого через apporrohoe тіло поступово виснажилося б до повного розпаду. Фізіологія віддавна розглядає цей процес у зворотній послідовності: для неї процес отримання життя починається з прийому їжі, її травлення, перетворення на кров, тканини тіла та виділення непотрібного назад у зовнішній світ. Тіло працює, наче завод з переробки сировини: з одного боку, воно асимілює корисні речовини, а з другого – виштовхує назад непотрібне.
У сенсі Геракліта тіло можна пояснити у два способи. По-перше, як річку, що тече крізь мускульну тканину, кості та органи. По-друге, як арену боротьби. Уявлення про прийом їжі як боротьбу між їжею і тим, що її поглинає, знаходимо вже у найранішій теорії фізіології живлення. У зібранні медичних текстів V ст. до н. е., яке називається «Гіппократ», прийом і асиміляція їжі описується як міряння силами між їдоком і їжею. Поглинена їдоком їжа «підкорюється», проте водночас вона, зі свого боку, пронизує і підкоряє тіло, яке її поїдає, наче своєрідний троянський кінь, що грабує свого хазяїна зсередини.
Результат цієї боротьби, звичайно, визначений наперед, оскільки їжа перебуває в положенні слабшого за порядком речей. Вовки завжди поїдають овець, а вівці – траву, і ніколи навпаки. Опір, що його чинить жива їжа (на відміну від мінеральної їжі рослин), – це її боротьба за життя[72]. Стеблини трави на зубах травоїдів і здобич у пащі хижака перетворюються наприкінці свого життєвого шляху на їжу для іншого, що своєю чергою через необхідні для подолання опору тілесні зусилля втрачає частину життєвої сили.
Що більший опір, то вищі потрібні для його подолання витрати. Через «опір» отруйних речовин організм навіть гине. Проміжними ступенями є так звані неїстівні або важкоперетравлювані види їжі. Тут сили їдока та їжі перебувають у певній некомфортабельній рівновазі. Саме це має на увазі Гіппократ, коли характеризує ситуацію харчування первісної людини як ситуацію нестачі через загрозу з боку дикого і могутнього зовнішнього світу: «Люди, що вживали сиру та незмішану їжу, мали багато клопоту з їжею тваринного походження»[73].
Первісні часи добігли кінця з переходом до культивування їжі, її вилученням з дикого природного стану, в якому люди їли те саме, що й тварини. Варена, жарена, печена їжа – це був перший крок геть від її природного стану до її культивації, уподібнювання-асиміляції, припасовування до специфічних потреб людини, що можна порівняти з культивацією землі з використанням плуга. І на допомогу в боротьбі проти природи було покликано таку природну позалюдську силу, як вогонь.
У Гіппократовому уявленні щодо присвоєння сили їжі тілом їдока неважко побачити зв’язок із магічно-релігійними уявленнями примітивних мисливських і войовничих культур. Як присвоєння сили того, що з’їдається, прийом їжі, імовірно, був тріумфом, проте водночас і найвищою небезпекою, якщо ця сила поверталася, наче Немезида того, що з’їдається, проти їдока. Символічні дії слугували демонстрацією як сили, так і захисту від неї. Одночасно з присвоєнням частин тіла вбитого звіра або ворога як їжі або трофея розвинулися ритуали вибачення й захисту, аби вберегтися від помсти з боку вбитого та з’їденого.
До подібного комплексу уявлень належать транскультурні міфи про принесення в жертву богів і поїдання їхнього тіла спільнотою. Найвідомішим прикладом є християнська вечеря з її формулою «Я перебуваю в вас як тіло й кров». Так само в «Упанішадах»: «Я є їжа (…)! Я є їдок (…)! Я вісник слави (…)! (…) Адже я їжа, що поїдається їдоком»[74]. В останньому випадку поїдання їжі людиною як збереження тіла постає фактично як проміжний образ і момент у круговороті їжі. Від часів античності це стало приводом для численних видатних афоризмів у царині фізіології і філософії. Гіппократ: «Кожного разу, як те, що додається [їжа], бере гору, те, до чого воно додається, стає переможеним»[75]. Парацельс: «Їжа – людина і повертається до людини. Отже, ми їмо самих себе»[76]. Новаліс: «Хіба не можна сказати, що їжа також поїдає того, хто поїдає її?»[77] І навіть у ХІХ ст. сам Клод Бернар сказав: «Харчування є не що інше, як постійне народження (відтворення)»[78].
72
Цей перший крок асиміляції мертвої природи живою дуже добре описаний Гіппократом як по-райському спокійний процес поглинення подібним подібного: «Адже земля таїть у собі різноманітні сили такого роду. Усі рослини, що з неї ростуть, вона напуває потрібною їм вологою, також сама рослина містить у собі відповідну вологу і кожна отримує від землі подібну їжу, з якої вона сама складається» Hippokrates: Die Krankheiten [De Morbis], in: Hippokrates: Sämtliche Werke, Bd. 1, hg. u. übers. v. Robert Fuchs. München 1895, S. 242 (Buch IV, Kapitel III)).
74
Die Upanishad’s des schwarzen Yajurveda, in: Sechzig Upanishad’s des Veda, hg. u. übers. v. Paul Deussen. Leipzig 1921, S. 239 f. (Kapitel 5, Teil 1).
76
Jochen Bücheclass="underline" Psychologie der Materie. Vorstellungen und Bildmuster von der Assimilation von Nahrung im 17. und 18.Jahrhundert unter besonderer Berücksichtigung des Paracelsismus. Würzburg 2004, S. 71.
77
Novalis: Fragmente meist naturwissenschaftlichen Inhalts, in: Novalis. Schriften. Die Werke Friedrich von Hardenbergs, Historisch-kritische Ausgabe, Bd. 2.1., hg. v. Ernst Heilborn. Berlin 1901, S. 255.
78
Claude Bernard: Rapport sur les progrès et la marche de la physiologie générale en France. Paris 1867, р. 92.