Можна, врешті, не погоджуватися з кінцевим висновком праці Вольфґанґа Шивельбуша, але слід зазначити його прагнення і, головне, надзвичайне вміння, вже виявлене ним у деяких попередніх працях (згадаймо, наприклад, книжку «Розчаклована ніч»), повертати первісний духовний сенс речам, якого їх позбавила техногенна цивілізація.
Олександр Юдін, доктор філол. наук
Вступ. Сила споживання
Аби запобігти непорозумінню. Ця книжка не є ще одним внеском до так званої історії споживання, що вже близько тридцяти років вивчає споживання товарів під економічним, статистичним, соціологічним, психологічним, естетичним, семіотичним, гендерним, культурно-історичним і багатьма іншими кутами зору. Хоч яким багатоманітним і комплексним є підхід історії споживання до свого предмета, вона ігнорує той факт, що споживання, зрештою, означає фізичну зустріч об’єкта й суб’єкта споживання, ба більше і точніше – витрачання одного одним. Саме це значення, власне, має латинське дієслово consumere. Воно означає знищення горючого матеріалу вогнем і поглинання їжі біологічним організмом. Те, що класична політична економія визначає споживання як знищення, показує, що вона, на відміну від новітньої історії споживання, ще зберігає живе уявлення про фактичну подію[3]. Перед лицем цифрового знедійснення всіх фактичних подій питання споживчого знищення стає водночас і анахронічним, і актуальним. Анахронічним тому, що у віртуальному світі дійсні речі грають дедалі меншу роль. Актуальним тому, що поняття і досвід споживчого знищення набувають принципово інше значення.
При цьому економічне значення знищення, звичайно, вужче та поверховіше, ніж екзистенціальне, релігійне, філософське та міфологічне, хоча всі останні можна розчути в першому. Найближчий зв’язок із глибоко вкоріненим у колективному позасвідомому уявленням про споживання як знищення виявляє економічне поняття блага, товару. Благо (the good, le bien, il bene) втілює в собі чисту – духовну – сутність речей, що у нормальному стані безнадійно змішана з нечистою нижчою матерією. Вивільнити її з цієї суміші і є завданням будь-якого нищення, що з цієї причини завжди знищує лише нечисте-нижче, але в жодному разі не чисте-духовне. Навпаки, його мета врятувати чисте-духовне від його ув’язнення в нечистому-матеріальному, наче у старозавітному апокаліпсисі або численних версіях світової пожежі. У міфах про культурних героїв та у казці про принца, якого було перетворено на жабу, вбивство чудовиська означає кінець нижчої матерії та створення вищої духовної культури з розірваного первісного тіла. Осілий рільник Каїн вбиває скотаря й кочівника Авеля. Розтята плугом земля, розмолоте жорнами зерно, розчавлені пресом виноград та оливи – це найважливіші культурні досягнення. Для класика психоаналізу раннього дитячого віку (Мелані Кляйн, Віннікотт) акти інфантильного трощення об’єктів є не чим іншим, як першими кроками становлення «я» через протиставлення себе чужому, ворожому навколишньому світові. Сатана Мільтона й Мефістофель Гете – це сили нищення, що, прагнучи зла, породжують добро.
Але ж саме такою є мета знищення у споживанні. Те чисте, що воно його прагне звільнити із суміші з нечистим, становить користь блага. Той факт, що благо як матеріальний носій корисного при цьому зникає, нагадує про певні воєнні операції, коли врятувати певну стратегічно важливу позицію означає знищити її. Одначе що це таке і передусім як, власне, відбувається споживання речей людьми?
У випадку споживання їжі все зрозуміло. Їжа з’їдається, перетравлюється, засвоюється, тобто знищується у її початковій формі і перетворюється на речовини в тілі споживача. А от як уявити собі споживання речей неїстівних? Стіл, стілець, спідниця, черевики – вони не з’їдаються, наче бутерброд, а натомість використовуються і споживаються. Вочевидь використання цих речей відбувається зовсім не так, як споживання їжі. Комічний виняток подано у сцені поїдання звареного черевика в «Золотій лихоманці» Чарлі Чапліна. Чому політична економія, що не може обійтися без поняття використання (Gebrauch) – зокрема, наприклад, як складової у понятті споживчої вартості (Gebrauchswert), що протиставляється міновій вартості, – оминає увагою цей центральний термін у понятті споживання, а саме витрачання (Verbrauch)?
3
«Verbrauch», німецьке слово для позначення споживання (Konsumption), має також значення «знищення». Згідно зі Словником братів Гримм, воно походить від «brechen» (ламати, розбивати), одначе означає не витрачання, а певне механічне ламання неушкодженої речі у сенсі «приведення у непридатність». Жан-Батіст Сей, котрий першим докладно розглядає споживання у власному розділі, визначає його як «déstruction d’utilité» (руйнація корисності) предмета, який споживається. (Jean-Baptiste Say: Traité d’économie politique, vol. 2. Paris 1817, 3. ed., premier ed. 1803, p. 181). Йому наслідують усі пізніші автори. Прикметна його неодноразова вказівка на те, що при цьому знищується не матерія предмета, а лише його корисність. Ця відмінність іще не була чітко усвідомлена у XVIII ст. Так, фізіократ абат Бодо зауважує, що «les objets propres а nos jouissances périssent tòt ou tard par l’usage mème que nous en faisons» (предмети, якими ми користуємося, рано чи пізно гинуть від самого факту їхнього вживання нами). Інший фізіократ, Мерс’є де ла Рів’єр, говорить про «дивне багатство, яке людина не може споживати без того, щоб його незворотно знищувати» (цит. за: Emanuel Leser: Der Begriff des Reichtums bei Adam Smith. Heidelberg 1874, S. 95, S. 55). Більш ніж століття пізніше і тому радше з іронією американський економіст Джон Бейтс Кларк зауважує: «Споживання – це використання, і руйнування об’єкта, який споживається, у більшості випадків є, на жаль, неминучою супутньою обставиною цього процесу… Більшість корисних речей за своєю природою вичерпують себе… виконуючи свою функцію для людини» (John Bates Clark: The Philosophy of Wealth. Boston 1886, Nachdruck New York 1967, р. 57).