Анна Андріївна. Ти, Антошо, завжди готовий обіцяти. По-перше, тобі не буде часу думати про це. І як можна, і з якої речі себе обтяжувати отакими обіцянками?
Городничий. Чому ж, серце моє? іноді можна.
Анна Андріївна. Можна, звісно, та не всякій же дрібноті виявляти своє заступництво.
Жінка Коробкіна. Ви чули, як вона трактує нас?
Гостя. Егеж, вона така завжди була; я її знаю, посади мужика за стіл, він і ноги свої…
Ява VIII
Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.
Поштмейстер. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.
Всі. Як, не ревізор?
Поштмейстер. Зовсім не ревізор, — я дізнався про це з листа.
Городничий. Що ви, що ви, з якого листа?
Поштмейстер. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу — бачу «на Поштамтську вулицю». Я так і зомлів. «Ну», думаю собі, «певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство». Взяв, та й розпечатав.
Городничий. Як же ви?..
Поштмейстер. Сам не знаю: надприродна сила спонукала. Покликав був уже кур’єра на те, щоб послати його з естафетою,[39] але цікавість така взяла, якої ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу! тягне, так от і тягне! В одному вусі так от і чую: «Ей, не розпечатуй! пропадеш як курка»; а в другому наче біс який шепче: «Розпечатай, розпечатай, розпечатай!» І як придушив сургуч — по жилах вогонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз. І руки тремтять, і все закаламутилось.
Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?
Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!
Городничий. Що ж він, по-вашому, таке?
Поштмейстер. Ні се ні те, чорт знає, що таке!
Городничий (запально). Як ні се ні те? Як ви смієте назвати його ні тим ні сим, та ще й чортзнає-чим? Я вас під арешт…
Поштмейстер. Хто? ви?
Городничий. А так, я!
Поштмейстер. Короткі руки!
Городничий. Чи знаєте ви, що він жениться з моєю дочкою, що я сам буду вельможа, що я аж на Сибір запроторю?
Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу, що Сибір? далеко Сибір. Ось краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?
Всі. Читайте, читайте!
Поштмейстер (читає). «Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора. І тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати — думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака, і як одного разу кондитор схопив був мене за комір, з приводу з’їдених пиріжків за рахунок прибутків аглицького короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки, вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сивий кінь…»
Городничий. Не може бути! Там нема цього.
Поштмейстер (показує листа). Читайте самі!
Городничий (читає). «Як сивий кінь». Не може бути! ви це самі написали.
Поштмейстер. Як же б я став писати?
Артемій Филипович. Читайте!
Лука Лукич. Читайте!
Поштмейстер (читаючи далі). «Городничий — дурний, як сивий кінь…»
Городничий. О, чорт забери, треба ще повторювати! наче воно там і так не стоїть.
Поштмейстер (читаючи далі) Хм… хм… хм… хм… «сивий кінь. Поштмейстер теж добра людина..» (Кидаючи читати). Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.
Городничий. Ні, читайте!
Поштмейстер. Та, навіщо ж?..
Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати! Читайте все!
Артемій Филипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає). «Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв, напевне так само, падлюка, п’є без просипу».
Поштмейстер (до глядачів). Ну, поганий хлопчисько, якого треба відшмагати більш нічого!