Щоби уявити собі розмір «поступок» і їх значення, які змушені були ініціатори з'їзду робити повстанцям (найбільш миролюбивим!) Черкащини, треба знати погляд керуючих московських центрів на партизанщину, на Українську Червону Армію та на можливість прийняття повстанців до Російської Армії. У таємній дериктиві Троцького про військову політиику в Україні, що була видрукована в наказі Полтавському Губерніальному військовому комісаріатові ч. 3 від 20 лютого 1920 року, між іншим говориться: «Ліквідація професіонального украінского партизанства являється вопросом жизні і смерті для України вообще (власне, для російської влади в Україні! — Ю. Т.). Действующім на украінской теріторіі воінскім частям строжайше воспрєщєио прінімать в сой состав как пратізанскіє отряди, так і отдєльних «добровольцев». А далі знов: «Нєпрєменімим условієм осуществлєнія етой мислі являється видержка, настойчівость і беспощадное отвєрженіє всякіх компромісов і сдєлок с партізанамі і партізанщіной».
Шкода! — ситуація на місцях вимагала і «компромісів» і «сдєлок». На Черкащині не було сили, яка змогла би «расформіровать, обезоружить, уничтожить», і представники Москви пішли на «сдєлку» у вигляді організації охоронного куреня з партизанів. Такий же охоронний курінь був сформований на Звенигородшині під командуванням Туза; було те і в інших повітах. Ці охоронні курені пізніше били росіян.
Наша армія небагато зробила для організації повстанчого руху.
Загального характеру вказівки про чергову роботу і тактику подавав я повстанцям у другій відозві «Селяни». Зрозуміло, що одинадцять пунктів відозви не обнімали всебічно питань, які висувало повстанче життя.
Ті посланці, що прибували до штабу дивізії, одержували більш детальні інструкції та директиви. Для об'єднання організаційної і політичної роботи серед повстанців я пропонував Омеляноовичу-Павленкові організувати окремий відділ при штабі армії або передати всю ту роботу до одної з дивізій за умови, що всі зносини з повстанцями йтимуть через одні руки. Це питання зосталось не вирішеним. І
Сам Омелянович-Павленко радив повстанцям перетворюватись у громадську самоохорону під назвою «Січ». Найбільш серйозні спроби організації «Січі» робилися на Тарашанщині, але невдало, бо отаман Куравський та інші об'єднали біля себе всі активні елементи і ставили собі завдання набагато ширші від самоохорони.
Не маючи дозволу організувати керуючий центр для повстанців, я вислав сотника К. для налагодження зв'язку зі всіма повстанцями. Місцем осідку зв'язкового центру вибрано район найсильнішої повстанчої організації. На Таращанщину, де вже працював хорунжий Кузьменко- Титаренко, якого я вислав ще з-під Вапнярки, послав хорунжого Івана Бабія, котрий працював у Куравського, виконуючи обов'язки начальника оперативного відділу в штабі. Таращанська організація пізніше виявила себе найбільш активно.
Залишав і Загроцький для праці серед повстанців старшин Волинської дивізії.
Своїми рейдами армія робила великий позитивний вплив на активність повстанчих організацій. Є то частина того, що треба було би зробити. Головною причиною цього була відсутність при армії належних кадрів досвідчених людей, котрих можна було би відрядити до повстанців. Немалу шкоду для роботи зробило те, що армія так і не спромоглась організувати хоч би маленький орган для зносин з повстанцями, щоби не віддавати цієї справи на добру волю окремих осіб, які, крім позитивної роботи безперечно, вносили і певний хаос в повстанчі організації своїми часто протилежними вказівками та «порадами». Самі по собі серед повстанчих ватажків висувались люди, що централізували при собі керування більшими районами.
На Полтавщині в цей період відіграє значну роль Левченко. На Чернігівщині працював хорунжий Г. На чолі повстанчої організації Хояоаиого Яру стає сотник Чучупака. Був то видатний та енергійний керівник; можна було надіятись, що Чучупаці вдасться стати в центрі цілого повстанчого руху, але він загинув у березні 1920 року. Проданий провокатором і оточений зі всіх боків росіянами, уже ранений, Чучупака убив себе із револьвера, шоби не відатись до полону. На Єлисаветщині працювала організація Мелешка. У районі Нового Бугу керував Шохін. До цих організацій тяглись менші райони. Можна було повернути цілий рух у страшну для ворогів силу, та не було для того відповідних людей.
Зимою 1919—20 років і весною повстанчий рух не мав керівників, які би значно перевищували середній рівень. Такі велетні, як Зелений та Григор'єв, загинули. Не було вже і Соколовського та багатьох дрібніших особистостей. Однак енергія народних мас не вгавала. Рух поляків в Україну весною 1920 року певною мірою деморалізував повстанчий рух. Найменш стримані елементи не витримали і повстали, давши тим змогу без опору посунутись полякам аж до Києва. Проте значна більшість, не знаючи позиції поляків щодо України, повелася пасивно; були й такі організації, які поставилися ворожо проти поляків так само, як і проти росіян.
Повстали активно організації Таращанська, Чернігівська, Глодоська (Єлисаветщина), Ананіївська та деякі дрібніші; решта організацій утрималась від виступу на допомогу полякам.
Наш політичний центр не використав повстанчого руху в своїх спробах боротьби проти росіян у 1920 році. Тоді ж таки серед повстанців стало помітне певне недовір'я до політичних заходів керівників нашого центру.
Так залишилась невикористаною енергія повстанців, які продовжували і продовжують боротьбу проти окупантів самотужки.
Розділ VIII
За час походу по тилах російських армій нам не довелося знайди ні одної української політичної групи, яка не знаходила потрібним боротися за повну самостійність Української Держави. Такої політики не провадила ні одна національна українська партія в цей час. Уголовщина вивітрилася. Партії, що принципово не визнавали радянської влади і не бажали йти з нею на компроміси, частиною розлетілися в боротьбі, а частиною зникли на еміграції. В Україні залишилася тільки партія українських комуністів — боротьбистів[29]. Ця партія в соціальних питаннях ніколи не вставала всупереч політиці московського центру. Неіначе навмисне вона не витрачала енергії на тертя з Москвою в питаннях соціальних, натомість, бажаючи собі з'єднати українські маси для будівлі своєї саамостійної соціалістичної держави. Як ми бачили, ця тактика ні до чого доброго не довела. Причин до того було багато. Між ними були такі, що не залежали від нас, але були такі, що залежали цілком від волі українського населення та армії. До останніх належить небажання українських мас підтримати політику боротьбистів.
Чи неможливо припустити, що якби наша армія оголосила себе червоною і віддалася до розпоряджень боротьбистів, то нам вдалося б організувати одну дужу Українську Армію? Українська Галицька Армія це зробила. Могли зробити і ми. Але чи була в тому рація? Документи і факти доводять, що такої рації не було. Така гра могла дати позитивні для нас наслідки тільки за умови, що боротьбистам вдалося б «обдурити москалів», або якби Москва не виявляла твердості і послідовності в знищенні української озброєної сили.
У деклараціях Москва не раз підкреслювала визнання самостійної України. У пункті першому «Резолюції ЦК Російської комуністичної партії про Радянську владу на Україні» говорилося: «ЦК визнає необхідним ще раз підтвердити, що РКП (Російська комуністична партія — Ю.Т.) стоїть на точці погляду визнання самостійності УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки — Ю.Т.)». Та у пункті другому вже говориться про користь «найтіснішого союзу» і що «визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і працюючими селянами». Ну а поки що пункт третій констатує, що «в сучасний момент відносини між УРСР і РСФСР (Російською Совітською Федеративною Соціалістичною Республікою — Ю.Т.) визначаються федеративним зв'зком». Однак центр ваги цієї резолюції є пункт шостий, де показуються зуби: «з огляду на те, що велика кількість зброї, яку має в Україні селянство, замість диктатури пролетаріату приводить до фактичного панування бандитського куркуля — найпершим завданням радянської влади в Україні є відібрання цієї зброї й зосередження її в руках робітничо-селянської Червоної Армії». Ми вже знаємо, що росіяни не визнають ніякої армії, опріч російської. Фактично резолюція домагається обеззброєння українського селянина і озброєння російського.
29
В Україні знищувались члени всіх українських партій, чиї центральні комітети перебували за кордоном. Зі своїми центрами члени партій не мали звичайного зв'язку і проводили політику на власну відповідальність, тому я говорю, що партії (центри) не були в Україні.