— Ей ти, зануда безпросвітна! Ти що — не хочеш гайнути до моря?
Почувши це, Еморі кулею вилетів з ліжка, змітаючи все нагромаджене з кришки бюрка на підлогу. До моря!.. Він стільки років не бачив його — ще з часів їхнього з матір’ю вояжу.
— А хто ще їде? — запитав він, натягуючи підштанки.
— Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!
Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Рен-віку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.
— Розумієш, — сказав Керрі, — машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.
— А хтось має якісь гроші? — запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.
Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.
— Ну, так навіть цікавіше.
— Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.
— Або отримаємо щось за повернене авто.
— А де ми візьмемо їжу? — запитався Еморі.
— Ти що, — докорив йому Керрі, — сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».
— Три дні... — задумливо пробурмотів Еморі. — Але ж у мене лекції.
— Один з цих днів — Шабат.
— Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.
— Викиньте його геть!
— Ет, далеко йти!
— Еморі, не викаблучуйся, чув?
— Краще розслабся.
Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:
— Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!
— Ні, не про те зовсім... — Він злукавив. — Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.
— О! — із вдаваною повагою прокоментував Керрі. — Авжеж, така важлива персона...
Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.
Був погідний день, вони наближались до узбережжя. Повіяло солоним бризом, і Еморі вже уявляв океан, довжелезні піщані пляжі і червоні дахи над блакитною водою. Вони мчали крізь маленьке містечко, і все бачене здійнялось в його свідомості зливою емоцій.
— Господи! Ви тільки погляньте на це! — скрикнув він.
— Що?
— Випустіть мене хутчіш! Я не бачив цього вже вісім років! Шановне товариство, зупиніть машину!
— Ну й дивак! — зауважив Алек.
— Авжеж, він у нас ексцентрик.
Автомобіль таки зупинили, і Еморі вискочив на узбіччя. Перед очима було море — синє і безмежне, воно ревло і шуміло. Справді, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тоді сказав, що те, що він бачив, — банальне, він би остовпів від подиву.
— Уже час і пообідати, — нагадав Керрі, виходячи разом з усіма. — Давай, Еморі, повертайся до реальності. Почнемо з найкращого готелю, — продовжив він, — а далі подивимось.
Вони попрямували до найпристойнішого на вигляд готелю і, зайшовши до зали, умостились за столиком.
— Вісім «Бронксів»[8], — наказав Алек, — клубний сендвіч і жульєн. Обід на одного. Решту — всім.
Еморі трішки перекусив, він пригледів собі стілець, з якого було видно море і відчутно його шумовиння. Коли обід закінчився, вони неквапно закурили.
— Який там рахунок?
Хтось глянув на чек.
— Вісім двадцять п’ять.
— Зухвалий грабіж. Дамо їм два долари і один — для офіціанта. Керрі, збери дрібні гроші.
Підійшов офіціант, і Керрі повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек і розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, їх переслідував ошелешений погляд слуги Гані-меда.
— Тут, мабуть, якась помилка, сер!
Керрі взяв рахунок і критично його зміряв.
— Жодних помилок! — сказав він, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клапті, сунув обривки офіціантові і пішов. Офіціант стояв, як стовп, нерухомо і безвиразно.
— А вони за нами не кинуться?
— Ні, — сказав Керрі, — спочатку він подумає, що ми — сини багатія абощо, потім ще раз погляне на чек і покличе менеджера, а тим часом...
8
«Бронкс» — алкогольний коктейль на основі вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить відомому бармену Джонні Солано. У 1934 році «Бронкс» включили до десятки найбільш затребуваних коктейлів у всьому світі.