— Гей, ти, ану стривай! — крикнув розбійник. — Зізнавайся, яку таємницю ти ховаєш оце від людей і від світу?
П’яничка застиг, наче стовп, хоч і не без усмішки на губах. Вони зміряли один одного поглядами, а тоді той нещасний похитав головою і рушив далі, тихо ронячи всілякі висловлювання про дух свого часу. Усі ці висловлювання розбійник ретельно визбирував. Згодом настала вже ніч, і наш знавець передмість Понтальє попростував додому, а як прийшов, то був уже майже сонний. Щодо самого Понтельє, то розбійник вивчав його за однією відомою книжкою[3]. З-поміж іншого є в місті фортеця, де колись із приємністю, хоч і недовго, мешкав один знаний письменник[4], а також один генерал-негр[5]. І, перш ніж забратися до свого гніздечка, тобто в постіль, наш герой, що так часто й багато читав по-французькому, мовив:
— Давно вже я мав би віддати їй того браслета назад.
Цікаво, кого це він мав на увазі? Дивна розмова з самим собою — розмова, до якої ми, майже з певністю можна сказати, ще повернемось. Черевики свої він завжди чистив сам — зранку об одинадцятій. О пів на дванадцяту збігав сходами вниз. На обід зазвичай були спаґеті, ну звісно, спагеті, і він наминав їх щораз залюбки. Іноді це дивувало навіть його самого — те, що спаґеті ніколи йому не приїдалися й завжди смакували. Учора я зрізав з куща собі дубчика. Уявляєте, в неділю письменник гуляє собі на природі, обзаводиться дубчиком, з ним у руці видається собі просто велетом, купує канапку із шинкою і, жуючи її і ковтаючи, не вважає за недоречне спитати у кельнерки — такої неймовірно стрункої, що порівняти її можна лише з тим дубчиком:
— А чи не бажаєте, панночко, оцим моїм дубчиком ляснути мені по долоні?
Вона спантеличено відступає від нього. Досі у неї ніхто про таке не просив. Я прийшов у це місто й торкнувся своїм ціпочком якогось студента. У кав’ярні за круглим столом для завсідників сидів цілий гурт студентів. Той, котрого я торкнувся, звів на мене очі, так ніби вздрів якусь дивовижу, та й решта студентів дивились на мене так само. Здавалось, раптово, зненацька вони зрозуміли багато, багато чого такого, чого доти не розуміли. Ох, та що я кажу, подив вони намагалися вдати вже хоч би задля чемности, а ось герой оцього мого роману, або той, хто героєм ще має стати, натягує аж до самого носа ковдру і про щось міркує. Така вже у нього звичка — постійно про щось міркувати, просто так мізкувати, гадати, хоч за це ніхто йому нічого й не платить. Яку суму, скільки тих франків він одержав від свого дядька, який все життя прожив у Батавії? Про ті гроші ми нічого достоту не знаємо. Зрештою, це ж бо завжди так мило, коли чого-небудь не знаєш. Наш Петрукіо[6] іноді замість обіду звичайного, тобто цілком повноцінного, як виняток з’їдав просто шматок пирога із сиром, а до нього замовляв філіжанку кави. Про все це я вам розповісти не міг би, якби йому не помагав отой дядько з Батавії. Саме завдяки дядькові й далі тривало його таке своєрідне існування, і саме завдяки цьому його існуванню, небуденному й усе ж водночас і буденному, я й пишу цю сповнену роздумів книжку, з якої навчитися геть нічого не можна. Є ж бо люди, котрим так хочеться знайти в кожній книжці опору собі у житті. Але для цього ґатунку вельми шанованих мною людей я, на превеликий мій жаль, не пишу. Шкода, кажете? Звісно. О найхолодніша із холодних, найсерйозніша із серйозних, найчесніша із чесних, найбільш обивательська із обивательських, наймиліша із милих, найспокійніша з-поміж усіх спокійних пригод, ти наразі тихо-мирно собі спочивай. Це ж яким треба бути дурнем, щоб задовольнятись мансардою замість голосно крикнути: «Ви повинні надати мені хороми!» А йому це ну просто невтямки.
Не знаю, чи маю я право сказати, як той граф Вронський[7] з роману росіянина Федора Достоєвського «Принижені і зневажені», що мені конче потрібні зв’язки і гроші. Можливо, невдовзі я подам до однієї з місцевих газет шлюбне оголошення. Ох, як цей телепень одного вечора, доївши свою вечерю, що зазвичай складалася з курки й салату, жбурнув чайові перед її таким милим, таким чарівливим образом! Ви вже, друзі, либонь, здогадалися, що я кажу про розбійника і про його Едіт, яка час від часу наймалася кельнеркою в отому найфешенебельнішому ресторані. Та сам анцихрист не поводився б із предметом свого захоплення так грубо, безцеремонно й зневажливо! Ви навіть не уявляєте, скільки всього такого я міг би вам розповісти. Мені не завадило б, тобто потрібно було б, мабуть, завести собі щирого друга, хоч загалом дружба видається мені ношею надто важкою, ба навіть і непосильною. Щодо цього можна було б поміркувати окремо, але мені щось підказує волю словам не давати. Сьогодні я спостерігав у природі чудові завихрення, і їхній рокіт, їхня могутність викликала у мене захват. Та годі про це, гаразд. Боюся, я нагнав уже на читача смертельну нудьгу. І де тепер всі оті «прекрасні ідеї», як, скажімо, ідея з квартируванням розбійника в жінки з великим волом? Чоловік тої жінки був залізничником, а мешкала пара під самісіньким дахом. На нижньому поверсі містилася нотна крамниця, а в лісі, вище за містом, влаштувала собі пристановище якась волоцюжка, вуста чиї аж ніяк не розливали пахощів, хоч він ті вуста мужньо, однак, виціловував, — це я кажу про того самого, котрий від жінки із волом вирушив просто до Мюнхена, щоб там, коли пощастить, відбутись як геній. При місяці він перетнув Боденське озеро. Щодо тієї поїздки до Мюнхена й отих воластих жінок, то все це — уже в минулому. Принаймні у Мюнхені він придбав собі лайкові рукавички. Відтоді таких він ніколи уже не носив. Англійський сад навіяв на нього досить рахманний настрій. Він звик радше до заростів, аніж до підстрижених газонів. А щоб у людному місці десь гуляло собі таке воло, то нині навряд чи й побачиш. Щодо цього настали досить видимі зміни. Дуже давно колись я на прогулянці з батьком і матір’ю вздрів жебрака, що сидів на землі. Величезна рука з капелюхом тяглася до перехожих, чекаючи на подачку. Не рука, а справжнісінька синьо-багряна брила. Нині з такими ручиськами, що відразу впадають у вічі, навряд чи хто й зважився б з’явитись на люди. Тим часом пішла ж бо вперед і медична наука, тож таким наростам, як оте воло, й велетенським рукам уже запобігають у зародку. Ота жінка із волом побажала нашому шукачеві пригод усіляких успіхів у кар’єрі. На очі їй аж навернулися сльози. Від’їздить випадкова людина — а така материнська турбота! З її боку це хтозна-як мило, чи не так? А тепер я, як отой граф із роману знаменитого росіянина, спробую знайти собі щось по змозі приємніше, щоб мій розбійничок попросив у своєї коханої прощення за те, що при ній, привселюдно голосно вигукнув: «Хвала комунізму!» Сповнити цей обов’язок, який він і сам визнає, я йому навіть поможу й піду разом із ним, адже він страждає на сором’язливість. Багатьом з тих, хто на вигляд рішучий, тієї рішучости якраз і бракує; багатьом з тих, хто на вигляд погордливий, якраз гордощів і бракує, а багатьом слабкодухим бракує якраз сили духу, щоб усвідомити свою слабкодухість. Отож слабаки нерідко видають себе за силачів, роздратовані — за життєрадісних, принижені — за гордовитих, марнославні — за скромних, як, скажімо, і я, хто завжди зазирає до дзеркала лише з марнославства, тоді як саме дзеркало видається мені безсоромним, просто зухвалим. Можливо, я навіть звернуся письмово до котроїсь із представниць жіноцтва й запевню її найперше у тому, що сповнений добрих намірів. А може, ще краще узагалі нікого ні в чому не запевняти. А то ще складеться враження, нібито я про самого себе поганої думки. На столі в мене — стосик часописів. Хіба ж може той, кого ці часописи назвали почесним своїм передплатником, бути людиною невисоких чеснот? Частенько до мене надходять цілі гори листів, і це — промовисте свідчення того, що про мене повсюди зацікавлено думають. Якщо коли-небудь мені випаде зробити візит до людей, які варті візиту, то я поведуся там дуже люб’язно, поважливо й узагалі так, немовби сховав одну свою руку в кишеню, тобто немовби почуваюся трішки незручно. Бо здаватися трішки безпомічним — це навіть досить приємно, тобто, я хочу сказати, у цьому є нотки краси. Бідний розбійнику, я про тебе весь час забуваю. Тобто, я хочу сказати, він їсть залюбки манну кашу, а того, хто підсмажить йому смачненьку картопельку, він просто обожнює. Я, звісно, зводжу на нього наклеп, одначе такому, як він, до цього, либонь, байдужісінько. А тепер про оту вже покійну вдовицю. Навпроти мене сто