Нормани слухалися тільки вищих начальників, тобто оверконгарів, і трохи нижчих за рангом данників, або інакше — васалів, унтерконгарів. Бо ж вони походили від самого Одіна. Успадкування таких «посад» залежало частково від виборів, частково від походження претендентів. Після нижчих начальників (згідно з феодальною шкалою титулів) ішли ярли — графи, у яких теж були васали, які збирали на війну вільних людей — бендсів.
Якщо у вищого начальства було багато синів і молодшим з них не діставалося у спадок земельного наділу, то вони ставали проводирями морських походів і називалися королями моря — зееконгарами. А тих, хто командував сторожовим постом на березі, нарекли вікінгами. Пізніше так звали всіх норманів, які обрали собі море для розбою чи торгівлі.
У багатьох рунічних написах, зроблених в ту епоху, слово «вікінг» вживалося для означення походу («загинув у вікінзі»). В одному з написів в Уппланді говориться про Ас-сура, сина ярла Хакона, який став «сторожею проти вікінгів». Скандинави тоді вживали це слово переважно щодо учасників грабіжницьких походів і наскоків, але інколи навіть з відтінком осуду, дедалі більшим у міру поширення християнства. Скандинави-язичники нехтували абстрактні поняття добра і зла. Поведінка людини у них підпорядковувалася єдиній вимозі: сприяти добробуту свого роду. Християнство ж висувало на передній духовний план Всеблагого Бога.
Нормани, які вирушали у морські походи, корилися, знаємо вже, одному проводиреві. Його корабель вирізнявся з-посеред інших особливими прикрасами. Конунг-проводир командував і на березі, коли всі ставали на герць з ворогом. Але під час відпочинку й бенкетів ранги зникали, й ріг тура, наповнений пивом, переходив з рук у руки на рівних. Коли повойовані в таких випадках запитували: «Хто у вас старший?», нормани гордо відповідали: «Немає серед нас старших. Ми всі рівні».
Німецький історик морського піратства Ф. Архенгольц не без пієтету описує «бойові традиції» норманів: «За вікінгом моря або битви скрізь ішли без розмов, йому корилися беззастережно, бо він вважався найхоробрішим серед хоробрих, який ніколи не спав під дахом, ніколи не перехиляв чарку біля домашнього вогнища». Втім, цей поетизм запозичений із саг.
Вікінг умів кермувати судном, як добрий вершник правує своїм конем. Він бігав під час плавання по веслах, що рухалися. Завиграшки кидав три списи на верхівку щогли й ловив їх при падінні, кидав знову і знову ловив, жодного разу не помиляючись. Під проводом такого вождя розбійники залюбки йшли «шляхом лебедів»[1] і не ремствували на тягар свого залізного озброєння, бо таку ж вагу золота вони мають здобути після походу. Часто сильні бурі розкидали їхні суденця, і не всі вони збиралися навколо головного корабля за сигналом. Але ті, хто вцілів, аж ніяк не втрачали сміливості та самовпевненості. Вони сміялися над бурями й океанами. «Сила бурі, — співали вони, — допомагає нашим веслам, ураган несе нас туди, куди ми хотіли йти».
Далекі походи для норманів стали нормою життя, що дивувало інші європейські народи, які давно осіли на землі. Нормани подорожували іноді без будь-якої мети, просто задля самої подорожі. Залежно від обставин вони поводилися як мирні купці, найманці на чиїйсь службі, а могли й перетворитися на жорстоких розбійників.
Їхні кораблі — довгасті дракари і снеккари, а також міцні, добре пристосовані для далеких океанічних переходів кнари, — оснащені веслами й вітрилами, оздоблені в носовій частині міфічними тваринами, з рядами лискучих по бортах щитів, не на жарт лякали прибережних мешканців середньовічної Європи. Мілка посадка кораблів (до одного метра) допомагала вікінгам далеко запливати вверх по течії річок і грабувати міста, розташовані за сотні кілометрів від моря.
Червоні чотирикутні вітрила, виготовлені з вовни й підсилені моржевими шкурами, а також довгі весла, що ними вправно володіли члени екіпажу, які добре знали свою мету, давали змогу кораблям нападників розвивати феноменальну як на той час швидкість — до 10 вузлів. Для норманів їхній корабель був воістину і домівкою, і фортецею, і транспортним засобом.