845 року вікінги сплюндрували Гамбург і ледь не позбавили життя біскупа Ансгара, майбутнього апостола Скандинавії. Пізніше морські розбійники кілька разів нападали на Париж. Річками, як ми вже знаємо, вони практично могли дістатись будь-куди.
«Чотири річки: Рейн, Скальда, Секвана і Луара служили скандинавам битим шляхом у глиб каролінгської[2] держави», — писав тогочасний літописець. Більшість значних міст вони пограбували, вся країна запанікувала.
«Погани здобули Бордо, Перужо, Лімож, Тулузу, — продовжував літописець. — Анжер, Тур і Орлеан знищені. Незліченний флот пливе по Секвані, і зло множиться в усій країні. Париж, Бове і Мец впали… Всі повтікали, і немає нікого, хто б заволав: зупиніться, бороніть ваші ниви і ваших дітей! Не розуміючи, що діється навколо, постійно ворогуючи між собою, всі відкуповувалися грошима там, де треба було братися до зброї, і таким чином зраджували божу справу».
І довго ще по тих жахливих часах побожний люд молився в церквах, відбудованих після норманських набігів: «Від несамовитості норманів порятуй нас, Господи!»
Пік експансії вікінгів на Францію припадає на 879–892 роки. Спустошено всю північну частину країни. Скандинави захопили навіть Аквізгран, колишню столицю королівства Карла Великого. Міський собор вони перетворили на стайню для своїх коней. Від Парижа, жителі якого боронилися з останніх сил на острові Сіте за мурами старої римської фортеці, нормани відступили, остерігаючись хвороби, яка вибухнула в цій вогкій, багнистій місцині.
Нещасливилося франкам до половини X століття. Пізніше прийшло полегшення. Під впливом вищої французької культури варвари поступово перетворилися на осілих власників землі. На Норманському півострові утворилася їхня держава (звідки й теперішня назва півострова). Нові господарі стали оружно виступати навіть проти своїх одноплемінників, які все ще шарпали Францію. Їхні інтереси стали вже близькими до інтересів місцевих феодалів, і вони затято почали боронити свої маєтки, промінявши розбійницьке ремесло на спокійне, мирне життя.
ЗА СЛАВУ РОДУ
Сучасні дослідники, вивчаючи середньовічні скарби, встановили, що загальна кількість срібла, стягнута норманами з європейських народів у так звану «добу вікінгів» (793-1066), становить приблизно 7 мільйонів марок. Як на ті часи це величезне багатство. (Зазвичай рабиня коштувала одну марку срібла або дві корови, а за одного раба або двох коней давали півтори марки).
Жадоба здобичі кидала вікінгів аж у води Середземного моря, і вони грабували заможні міста мусульманської Іспанії і Північної Африки, які переживали тоді період розквіту.
Вікінги пройшли Гібралтар і проникли в Середземне море 850 року. Дивно, але це тепле море виявилося для них, переможців туманів, крижаних гір і гігантських хвиль Північної Атлантики, загадковим і небезпечним. Місцеві бурі здавалися їм несподіваними, вітри — надто нестійкими. Ці суворі люди, як усі блондини, погано витримували довге перебування під сонцем і часто потерпали від сонячних ударів. Коли їхня шкіра від сонячних опіків червоніла й лускалася, вони вважали, що захворіли якоюсь невідомою хворобою. Різка зміна харчування також далася взнаки. Вони страждали від дизентерії і малярії. Хворих було нікуди діти, а батьківщина надто далеко. Поповнення теж не надходило.
844 року жертвами атак скандинавів стали Лісабон, Кадікс і Севілья. «Здалося, що море вкрили чорні птахи, а серце покраяли страх і розпач», — писав арабський літописець.
Вікінги не розрізняли християн і мусульман, вони сповідували свою жорстоку релігію. Якщо місцеві жителі пробували чинити опір, їх убивали. Якщо вікінги зустрічали добре організовану оборону і регулярні війська (як, наприклад, у Кордовському еміраті), вони виводили свої дракари в море і вирушали грабувати в інші місця.
Араби славилися відвагою, у них було багато кораблів з добре муштрованими екіпажами. Часто траплялося, що чимало північних розбійників «зависало» на пальмах або позбувалося голови від кривої арабської шаблі. Емір Абдаррахман, щоб показати свою могутність, послав африканському союзникові 200 аль-маджус, тобто невірних. Таким чином він підкреслював, що не боїться навіть «світловолосих», які наводили тоді жах на морські узбережжя.
2
Каролінги — королівська (з 751 р.) та імператорська (з 800 р.) династія у Франкській державі (до кінця X ст.) Головні її представники: Піпін Короткий і Карл Великий.