Я народився 1948 року у шпиталі Армії Спасіння в Бетнал-Ґрін, що у Східному Лондоні. Найперший мій спогад — як я йду по, вочевидь, Тоттенгем-Гай-роуд. Пригадую, як ми заходимо до крихітної перукарні, звідки ведуть сходи до нашого помешкання. Якось я описав цю картину матері, і вона сказала, що саме так і було. Тоді я мав років півтора-два. Я пам’ятаю й інші сцени із життя в Північному Лондоні, зокрема як дивився на вантажівки й автобуси з вікна батьківської спальні. Є ще ранні спогади про знайомства з молодими чоловіками, уцілілими після таборів, яких запрошував до себе мій дід Епох Юдт: ось бачу їх, ось мене їм представляють. На той час мені було, певно, чотири чи п’ять років.
Не пригадую, щоб я колись не знав про те, що тоді ще не назвали Голокостом. Проте моє уявлення про нього було сплутане, адже в Англії Голокост представляли оманливо, чому прикладом була й моя дуже англійська мати. Вона підводилася, коли королева виголошувала різдвяне привітання по радіо, а згодом — на телебаченні. Мій батько, навпаки, завжди демонстративно сидів — як через політичну позицію, так і тому, що особливо не почувався англійцем; у всіх уподобаннях, від автомобілів до кави, він тяжів до континентальних смаків. Так чи так, моя мати, коли йшлося про нацистів, завжди говорила про Бельзен[9] — його зображення вона вперше побачила в British Movietone News[10], коли табір звільняли британські війська.
Тими днями, отже, вона була типовою англійкою, яка не відала про Аушвіц, Треблінку, Хелмно, Собібор і Белжец — табори, де євреїв убивали масово, на відміну від Берґен-Бельзена, який не був передусім єврейським табором. Тож у моїй картині Голокосту поєднувалися знайомство з молодими уцілілими зі східних таборів і візуальні образи кістяків із Бельзена. Малим я знав не більше. Про те, ким була Тоні й чому я маю її ім’я, я довідався вже значно пізніше, хоча сам не пам’ятаю конкретного моменту, коли це відбулося. Батько стверджує, що розповів ще в дитинстві, але мені здається, що ні. Він часто говорив про Лілі (яка жила в Лондоні, ми з нею інколи бачилися), але рідко, майже ніколи, — про її сестер Беллу і Тоні. Було відчуття, наче Голокост окутав усе, мов туман — повсюдний, однак ледь відчутний.
Звісно, залишалися стереотипи, не лише про неєвреїв, а й про євреїв. Серед нас, Ostjuden, євреїв зі Східної Європи, панувала чітка ієрархія (зрозуміло, усіх нас зневажали вишукані німецькомовні євреї з Центральної Європи). Грубо кажучи, литовські та російські євреї вважали себе вищими за культурним розвитком і соціальним статусом; польські (особливо галицькі) та румунські євреї були, м’яко кажучи, нижчими створіннями. Така ієрархія панувала й у межах подружнього антагонізму моїх батьків, і в ширших їхніх родинах. У миті гніву мама мала звичку нагадувати татові, що він усього лише польський єврей. Той у відповідь кидав, що вона — румунка.
Ні батько, ні мати не були зацікавлені в тому, щоб виховувати єврея, хоча питання повної асиміляції теж ніколи не розглядали всерйоз; урешті-решт, мій батько був іноземцем, хай навіть більш-менш досконало й без виразного акценту володів усною англійською. Я завжди знав, що ми інакші. З одного боку, ми були не такими, як інші євреї, бо мали неєврейських друзів, а самі жили цілковито англізовано. Та ми ніяк не могли бути такими, як наші неєврейські друзі, — бодай тому, що таки були євреями.
Мати, здавалося, узагалі не мала друзів, окрім німецької єврейки Естер Штернгайм, чий смуток я відчував навіть дитиною. Її батьків розстріляли німці. Старший брат загинув у бою як британський солдат. Сестра вибралася до Палестини, але згодом наклала на себе руки. Сама Естер із молодшим братом утекла з Німеччини поїздом. Обоє вціліли, однак брат страждав на якийсь душевний розлад. У повоєнній Англії такі трагедії в іммігрантських родинах були ділом звичним і знайомим; утім, зазвичай їх розглядали й обговорювали поза контекстом великої катастрофи, що їх спричинила. Але зростати, знаючи таких людей, означало несвідомо всотувати певний досвід.
Навіть хлопчиком я незмінно відчував, що ми настільки інакші, аж немає сенсу намагатися зрозуміти, чим і чому. Це було правдою навіть у такій свідомо неєврейській родині, як наша. Я пройшов обряд Бар-міцви, бо без нього було б немислимо — і вкрай важко — мати діло з дідусями й бабусями. Але поза тим у нашому домі не було нічого єврейського. У 1952 році мої батьки вибралися із задушливого ersatz mitteleuropeisch єврейського гетто Північного Лондона і переїхали за річку, на південь — у Патні. Озираючись, я бачу, що то був рішучий акт етнічного самозречення: у Патні майже не було євреїв, а ті, які були, мабуть, поділяли погляди моїх батьків, активно налаштовані лишити свою єврейськість позаду.
9
Бельзен або Берґен-Бельзен — нацистський концтабір у Нижній Саксонії, який британські війська звільнили 15 квітня 1945 року.