— Воно й князь Келагаст не з чужкраю, — зітхнула Даная, — а ба, як вільготно почуває себе в такий непевний час.
Старк лише дивився на неї співчутливо, казати нічого не казав. І того доста було, аби Даная заговорила з ним про найголовніше.
— Хто ж поведе рать? Хто візьме у січах з обрами гору?
— Келагаст достойний привідця, княгине. У січах він орел.
— А думати, коли, де і з якою силою вийти на боролище, хто за нього буде?
— Є ще тисяцькі. Та й мужі у нас, ті, що з старшої дружини, не з плохих. Деякі з них напевно будуть воєводами в сім поході.
— Хто саме?
— Хоча б і Таль, Ситник, Виштак.
Помовчала і вже потім подала голос:
— Був би тут стольник[10] Світозар, була б і певність, що рать наша не сплохує у січах із обрами. Це ж треба статися такому: відлучився в найнепевнішу з усіх непевних годину… Може, ти підеш із Келагастом, га, воєводо? Правдиво кажучи, у мене тільки й надії зараз, що на тебе.
Старк усміхнувся сам собі.
— За прихильність серця і за добре слово спаси біг, Данає. Я був би радий виправдати твої сподіванки на мене, та не годен уже для походів, застарий став.
— Я те мала на оці, давній друже роду нашого, що ти будеш при Келагастові яко муж думаючий.
— Думаючому теж самому треба триматися в сідлі. Та й Келагаст навряд чи візьме з собою такого, як я.
Мовчала, і доволі довго.
— А тут, у Волині, кого залишимо?
— Напевно, Мезаміра, ну і я можу бути при ньому яко радник.
— Син, знаю, в похід пориватиметься.
— Тут, у Волині, також треба комусь бути. Яко воєвода наполягатиму на цьому. Ти теж наполягай. Він — єдиний спадкоємець столу, ним не можна ризикувати, як всяким воїном чи навіть привідцею.
— Гадаєш, буде кровопролитна січа?
— Може, найкровопролитніша з усіх, що знали досі.
І знову змовкла Даная. Ніби заворожена, дивилася на воєводу і не зважувалась перепитувати.
— То що ж маємо робити?
— Як тільки князь поведе рать і дружину до Дністра, пошлемо гінця на Тивер і попросимо Світозара, аби прискорив похід тиверців та й сам поспішив на з’єднання з Келагастом. Тільки ця єдність може дати нам якусь певність вистояти у поєдинку з обрами.
— Навіть без уличів, русів і древлян?
— Навіть без них.
— Гінці сказали: князя Тивері оповістять інші. Вважаєш, того замало?
— Так. Як замало й тих гінців, що ти послала на верві.
— Не розумію. Чому так мислиш, воєводо?
— Бо Тивер зволікатиме з походом. Вона відкрита для обрів з боку Дунаю, її має переконати хтось із мужів, що вторгнення буде таки через перевали, і тим прискорити з’єднання нашої ратної сили. Ну, а на верві через те маємо слати своїх нарочитих[11] вдруге, що общини, як водиться, пошлють із князем не все ополчення, дещо залишать і для себе. Ось ми й покличемо тих, що залишаться, до Волина, гуртуватимемо з них другу дулібську силу — ту, що її очолить і, коли треба буде, поведе на січу твій син Мезамір.
Даная була сумніша від самого суму. Знай ходила з кутка в куток та думала. Зрештою стала перед воєводою й сказала:
— Готуй дружину до походу. Об’явиться князь — трубитимемо путь[12].
А сама, як тільки вийшов Старк, дала волю розпуці своїй і заломила у відчаї руки.
«Боги світлі та боги ясні! — простогнала. — Одведіть і заступіть! Коли станеться ця кара, не лише Келагаст, я також буду винна і, може, найбільше. Бо мала б не серця, розуму слухатися, коли зголошувалася саджати його на княжий стіл. Такої біди накоїв. Такої біди! Мало того, що мене заверижив, обплутавши злюбними узами, може статися, що й усі роди дулібські завдасть у вериги[13]. Ано, Старк — бувалий і обізнаний в ратних ділах муж, він так собі, без належних підстав не лякатиме».
II
Старий воєвода не помилився, застерігаючи княгиню про можливе зволікання з боку тиверців. Вислухавши гінців, що пригналися від перепалів, князь Радим передусім поцікавився:
— То обри об’явилися вже чи тільки нахваляються об’явитись на перевалах?
— Слов’яни Загір’я заздалегідь попередили нашу сторожу. Сказали, авари збираються йти, і великою силою.
— Бачите: тільки збираються йти. А що буде, коли вони підуть не через гори, а довкола гір і прямісінько на нас, тиверців?