мені дожити віку… Ти — єдина
родина в мене. Так невже й тебе
я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло, —
якби я не наказував тобі,
а попросив як друг, як твій найближчий,
щоб ти на ті зібрання не ходила,
чи ти послухала б?
Прісцілла
Не можна, друже,
нам, християнам, слухати прохання,
бо то ж інакше половина вірних
одкинутися мусила б од віри.
Руфін
Я б не просив тебе покинуть віру,
лише не виставлятися прилюдно,
не наражатися на небезпечність.
Прісцілла
Чи добре ти збагнув, що ти говориш?
Здається, ні, а то б ти сам дійшов
до того слова, що сказав апостол:
«Без діла віра мертва»[3].
Руфін
Я те знаю.
Не раджу й сам я кидати того,
що справді доброго є в християнстві:
добро чинити, вбогих наділяти
і мати милосердя над рабами.
З маєтків наших я тобі нічого
не бороню й ніколи не спитав би,
куди та на що гроші витрачаєш.
В господі нашій старшого немає
над нас самих — то хто ж би приневолив
тебе пенатам нашим поклонятись,
коли вже ти втеряла віру в них?
Була б ти «вірна», чесна і безпечна…
Прісцілла
(переймає)
Такою можна буть хіба в раю,
я ж на землі живу, та ще й у Римі.
Яка ж то «вірність» буде, що пенатам
не поклонюсь я вдома, а прилюдно
з матронами піду богам служити,
як вимагає давній римський звичай?
Хто сміє звичай той ламать прилюдно,
крім християн? По чім же й пізнають
найбільше нас? Таж тільки християни
одвагу мають виявляти щиро
свої думки.
Руфін
(сумно)
Се правда.
Прісцілла
Не одна з нас
від того починала, що ти радиш,
але служити двом богам не можна,
а надто в ті часи, коли господь
свою пшеницю віє серед току
великого. Не можу я полинуть
легенькою половою по вітру
погожому в безпечний тихий захист
тоді, коли зерном важким, достиглим
брати мої покірно ляжуть долі
і будуть всі покладені під жорна
на муку тяжку, щоб зробитись хлібом
тим, що дає життя правдивій вірі.
З яким чолом та й як се я подам
таємну поміч, скриту під полою,
братам в той час, як на гучній арені
їх спів заглушать і затоплять кров’ю
леви та леопарди? Чи ж не більше
було б їм помочі, якби мій голос
хоч на хвилину довше всім до слуху
слова святі й правдиві подавав?
Якби моя рука дала стискання
в остатній час замученому вкупі?
Чи можу я таку велику службу
на гроші перевести? Що всі жертви,
коли любов жива у схові скніє,
а світло правди гасне, бо накрите?
Скажи, якби твої всі друзі йшли
за рідний край вмирать на бойовиську,
щоб одвернуть од Риму наглу згубу,
а ти б сидів безпечно в себе дома,
охочого найнявши замість себе
та давши дар у військову скарбницю,
чи ти б себе за чесного вважав?
Руфін
Запевне, ні!
(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.)
Уперше зрозумів я,
що як то тяжко склавши руки ждати,
чи вернеться одважний друг додому
з такого бою, де немає місця
тому, хто стать під корогву не може…
Мов ганьба, так гнітить оця тривога
бездільна і безсила!..
Прісцілла
Ще зарані
так турбуватись. Може, вся та справа
розвіється, немов лихий туман.
От, може, завтра знайдеться дитинка, —
ми всі про се молитись будем ревне.
Руфін
І я так сподіваюсь… А молитись
не маю я кому…
(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається в далечінь.)
Мовчання.
Прісцілла
(кладе руку йому на плече)
Руфіне, любий,
про що ти думаєш?
Руфін
(стенувся)
Не знаю… так…
Повіяв вітер від садів з-над Тібру,
запахло цвітом… пташка обізвалась
досвітнім співом… Я згадав той сад
на віллі в твого батька — першу весну
з тобою вкупі там перебував я…
Така була тоді весна лагідна:
в рожевому й злотистому серпанку
стояли всі мімози, анемони,
як ті метелики в траві леліли
і мов збиралися злетіти вгору…
Ти так любила їх, так обережно
віночки вміла плести з їх, а я
бажав, щоб зацвіли скоріш гранати:
«Уквітчаю тебе вогнем!» — казав я…
І не судилось, — я в похід подався,