— Ох, як же я довго спав!
— Добре б ти спав, якби ми не дістали води живлющої і цілющої.
— Що ж тепер ми будемо робити? — кажуть усі.
Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський дім.
Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:
— Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.
Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька:
— Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей, — показує на лакея, — цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.
Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.
От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:
— Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.
От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука.
— Цілуй, — каже, — Недвигу!
Недвига ожив, а медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить, та в двері, та там і застряв.
Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.
Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.
Дідусеві дарунки
Служив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.[1]
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки — усе живе, що є на світі.
— Добре, — говорить лісовий дідусь, — забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання, — знову з'явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», — то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.