Море — я, повне затонулого кохання[3]
Казка перша
Вилов
На межі зими стояла та ясна й тепла днина, що пахне ранньою весною, але через чотири дні опісля — ще знову завиє хуртовина, намівши по коліна снігу… От я й гадаю: у який із цих днів помістити мою казку.
А ще міркую про таке:
Чи то образно кажучи, чи й справді так, але любов нічим не відрізняється від смачного обіду…
Море або переливатиметься на сонці, або лякатиме грізними хвилями свинцево-оливкового кольору, які промайнуть до вечора вслід за метелицею.
Адже насамперед є море. На його плесі — рибалка, у воді — риба. Ніби тисячами щупалець розтягує воно рибалок та риб у різні боки, куди самому заманеться; показує свою прихильність то до тих, то до тих.
Відтак — орфіноз. Вони — ніби міст між морем та рибалками, хоч і мають людей за ворогів. Водночас навіть не здогадуються, як море їх використовуватиме. Риба. Тільки-но припече сонце, вона, незважаючи на своє дрібне потомство, змусить пітніти рибалок; коли ж стоятиме мороз, і сніг забиватиметься у вуха, тоді, знесилена від крижаної води, буде вириватися на поверхню.
Насамкінець є рибалка. Йому невідомо нічого, крім морських епідемій та свого вилову; людський син спроможний пізнати любов тільки в рибі…
Припустімо, що ми почали із сонячного дня. (Тут варто додати, що це, мабуть, сподобається й багатьом читачам…)
Коли рибалка вийшов у море, можемо, наприклад, сказати, що води були тихі-тихі, і течія легенько неслась поміж берегом та островами…
Море, здебільшого, піклується про рибалку, допомагає йому. Натомість той дякує за свої успіхи не морю, а долі, приписує їх власному моряцькому хисту, пишається собою. Море знало, що син людський з упертості не хоче зрозуміти деяких речей; знало, як серед люду кмітливістю вважається те, що насправді — безглуздя. А хто втямив — мовчить.
Отаке хай буде становище… Додаймо сюди ще:
Море любило цього рибалку. Серед людей він був одним із тих його улюбленців, котрих знають під чужим іменем через «нещасливе кохання». Оскільки людському розуму не під силу збагнути таку безмежну любов, як у моря, то й рибалка спромігся тільки на те, що заглядав йому у вічі та дивився на нього як на місце роботи (а вночі — і як на смертне ложе). Вряди-годи це становище зауважували зі сторони. Людей, які потрапили в нього, кожен брався напучувати, давати їм поради та співчувати за безглузді вчинки, забуваючи головне: розгледіти стан справ у такій ситуації можна тільки зсередини…
Зрештою, хіба ми не знаємо: з одного боку, безліч людей бояться й подумати про смерть заради кохання, а з іншого — сиплють прокльони, аби почути таку історію. Та якогось дня ці люди всім своїм єством відчують, що не тільки вистачило б духу на злочин заради кохання, а вже навіть скоїли його в душі; іноді вони й ідуть на цей злочин. Тоді настає черга інших сипати прокльони…
Тихо-тихо плине морська течія поміж берегом та островами; уявімо тепер, як вона занесе дитя орфіноза, котре збилося з дороги, під човен рибалки, де те жадібно нишпоритиме в пошуках їжі. Орфіноз безперешкодно проковтне гачка, затим щосили повисне на волосіні, змушуючи чоловіка пітніти. Згодом переможена рибина потрапить у човен — рибалці до рук.
Вудкареві доведеться добряче натомитися, аби піймати орфіноза — рибу, яку він навіть не знав, нітрохи не схожу на все, що досі бачив та тримав у руках. Те, що станеться потім, з одного боку може вважатися відплатою за цей труд…
Якби ж ми перемістили цю подію в хуртовинний день, і потрібна риба знову втомила потрібного рибалку, то завдячували б морю ще дужче. Людський син не натішиться вилову в сутужну зимову годину. Він вірить, що впіймав рибу завдяки своїм міцним рукам та гострому розуму, самотужки здолав усі труднощі. Утім, є людські діти й зі значно тоншими уподобаннями: вони не обожнюють свої руки, проте не люблять показувати, як наполегливо здобувають те, чого шукають та прагнуть, — навіть у найскладнішій ситуації вони вдають, що їм усе байдуже, і чекають, коли припиняться лови, або те, що мають за лови, коли те, чого добиваються, саме приплине до рук. Після цього отримують ще сильніше задоволення. Тільки не питайте: «Чи бувають такі несусвітні лови?» Ще й як бувають!
Море обиратиме собі колір між свинцевим та оливковим; буря лютуватиме разом із віхолою, разом із віхолою — ущухатиме. А через кілька годин почнеться епідемія. І берег, і прив’язані до нього човни поволі замете снігом. Вода на морській поверхні, поступово охолоджуючись, шар за шаром прослизатиме в затишні місця, де причаяться косяки риб. Натомість ослабла риба, дедалі замерзаючи, напівжива-напівнепритомна випливатиме на поверхню, перевертатиметься то на спину, то на бік — і понесеться мертва, підхоплена течією. Незабаром ця риба пристане до берега, а всі любителі легкої наживи, хай як вони патякали б про те, що покладаються на власну силу, наповнять нею свої сачки з відрами…