1 а
Давно забута та повага, яку мисливець має відчувати до здобичі. Здобич або скоряється ловцеві, або ні; але чи поводиться з ним непоштиво? Головне правило їхніх взаємин давно відмерло; скажімо так: непоштива здобич у такій ситуації, далебі, вважає себе ловцем, а не здобиччю. Отже, ці взаємини звелися до перелицювання? Не думаю. Як на мене, вони узагалі щезли. Залишилося дві істоти, які нічого не уявляють, окрім як: накинутися одна на одну й завдати поразки.
Ці стосунки "здобичі-ловця" здавна стали однією з постійних — чи то прихованих, чи то очевидних — тем у казках. Я часто замислювався над тим, як той, хто завжди жив, маючи себе за ловця, зненацька помічав, що залишився без здобичі, зрештою, давно й перестав бути тим ловцем.
2 с
Наскільки впливало це побиття канчуком на його музику — того вже не можу знати. Далебі, цікаво, як цей чоловік, що витерпів стільки страждань і не наситився ними, тож тримав слугу, аби завдавати самому собі болю (він же тримав і слугу, щоб умертвити себе…), писав музику до коротеньких, легких, динамічних текстів. Як поважав право кожного звука на рівність та остерігався, щоб у гармонії вони не набрали тих обертів, тієї синтезованої форми, котра обмежить їхню свободу. Цікаво, як нехтував усім, що не містило "руху вперед" — "постійного руху" — так, ніби не озирався назад, не волів згадувати минулого.
1 а
Одна з закоренілих форм східної оповіді (манера письма затиснена в строгі рамки) спровокувала мене на роздуми. Там теж є рух… Утім, здебільшого — і повернення. І навіть у безповоротному становищі читача принаджує цікавість, любов до форми. Важко не звернути увагу й на те, як ті, хто кидається вперед, удаючи, що повертається назад, рухають справу ще далі. Проте форма цієї оповіді ніби спрямована далеко вглиб рамок. Веде читача до її ядра, "кісточки". Хоч і несмачної, хоч і неїстівної, але тієї "кісточки", яка може показати дорогу до дальшого дерева, до якої можна дістатися, тільки з’ївши всю м’якоть фрукта… Ці рамки бодай частково рятують письмо від лінійності.
2 с
Цікаво, чи в душі Джезуальдо, у його біографії, бува, не знайшлося місця таємному коханню, а то й кільком? Чи не боліла йому душа й через неповагу до кохання?
3 b
У відповідь обмежуся цитатою, яка колись трапилася: "Моі seul, je sais се que j’aurais pu faire… Pour les autres, je ne suis tout au plus qu’un peut-etre."[26] Чи не це наштовхує нас на думку, яке марне й безплідне всяке жадання встановити рівність між ловцем і здобиччю, спостерігачем і об’єктом спостереження, тим, хто кохає, і тим, кого кохають? Попри те, що ми прагнемо рівності, у реальному житті, напевне, може запанувати лише взаємна нерівність…
1 а
Ми наче нітрохи не дивуємося своєму існуванню в цьому світі, тому, як це існування триває. Казки — результат мого спантеличення, усупереч такому спокою. Мури зводяться завше: між здоровими та недужими, між винними й невинними, між меншістю й більшістю. Мури завжди зводять "вони"; так ми розплутуємо проблеми. Питання, яке завжди зберігає попит: хто поруч зводить мури й нащо вони?… Але де певність у широкості рамок, якими окреслюємо себе, послуговуючись і цими мурами?
2 а
Коли ж запанувала рівність на ступені поваги між вихователем та зеленооким котом? Коли вони досягли — завдяки коханню — славної міцності в дружбі?
Отак у цьому місці я відчув потребу натякнути на ту дуже давню казку. Дошукуватися гармонії, яка стала б мірою досконалості, серед елементів людських творінь — із давніх-давен справа сумна, однак я відчуваю в тій казці інший смуток, який випереджає попередній: смуток од потреби в описі, від спонуки відчути надію, як нерівність між творцем і його творінням рано чи пізно буде подолано… Хай як, а скульптура в казці, навіть якщо вона подобається її творцеві та полонила його душу, однак, залишається творінням, власністю майстра. Коли гончар жадає, щоб скульптура ожила й заговорила, навіть коли бачить, що це бажання збувається, він все одно залишається її господарем. Але що далі?… Скульптури, яка хутко перестала відповідати описові, більше немає. Між творінням і творцем, либонь, запанувала рівність — принаймні її видно зовні. Та як же важко більшості з нас дізнаватися, що річ, яку називаємо щастям, не повинна прирівнюватися до відчуття насолоди від того, що стаємо гнобителями або пригнобленими!
Хоча навіть тоді, коли ми досягаємо такої рівності, довкола нас, у непорушній замисленості чутно якесь ворушіння, якусь переміну…
26
Стендаль
"Тільки я знаю, що міг зробити. Щодо інших, то я для них — лише одна з можливостей".