Надворі посутеніло, коли він нарешті відчинив двері й прислухався. Ані звуку! Сходи й площадка внизу тонули в жовтуватому присмерку. Він повернувся, щоб піти назад, коли до нього долинув якийсь звук. Придивившись, він побачив унизу якусь темну постать, і серце його завмерло в грудях. Що це? Смерть? Примара смерті, що йде з кімнати Аннет? Ні? Всього лиш покоївка без чепчика й фартушка. Вона спинилася на останньому повороті сходів й сказала задихано:
— Лікар хоче вас бачити, сер.
Він збіг униз. Пропускаючи його, вона прихилилася до стіни й мовила:
— О сер! Уже скінчилося.
— Скінчилося? — перепитав Сомс, трохи не з погрозою. — Що ви хочете сказати?
— Дитина народилася, сер.
Він миттю вибіг угору по чотирьох сходинках і в напівтемному коридорі зіткнувся з лікарем. Той витирав мокре чоло.
— Ну що? — спитав Сомс. — Швидше!
— Обидві живі, здається, все гаразд.
Сомс стояв непорушно, затуливши очі долонею.
— Поздоровляю вас, — почув він голос лікаря, — вона була на волоску.
Сомс опустив руку, якою затуляв обличчя.
— Дякую, — сказав він, — щиро дякую. А що…
— Дочка — на щастя. Син убив би її — розумієте, голівка.
Дочка!
— Найдбайливіший догляд за обома, — почув він голос лікаря, — і все буде добре. Коли приїде мати?
— Увечері; сподіваюся, годині о дев'ятій-десятій.
— Я залишуся до її прибуття. Ви хочете побачити їх?
— Не зараз, — відповів Сомс, — перед тим, як ви поїдете. Я звелю подати вам нагору обід.
І він пішов униз.
Невимовна полегкість, але ж — дочка! Це здавалося йому несправедливим. Піти на такий ризик, зазнати всіх цих мук — та ще й яких тяжких! — заради дочки! Він стояв у холі, перед каміном, де палахкотіли поліна, торкав їх носком черевика й намагався оговтатись. «Батько!»— подумав він. Нема де правди діти: це дуже гірке розчарування! На цьому світі ніколи не матимеш усього, чого тобі хочеться! А іншого світу немає, а навіть коли він і є, то яка з нього користь!
Коли він стояв там, йому принесли телеграму:
«ПРИЇЖДЖАЙ НЕГАЙНО БАТЬКО ПОМИРАЄ МАМА»
Він прочитав її, відчуваючи, що сльози здавили йому горло. Здавалося б, після того, що йому довелося пережити за останні години, вже ніщо не зможе зворушити його, але ця звістка його зворушила. Пів на восьму, поїзд із Редінга о дев'ятій, а поїзд мадам, якщо вона встигла на нього, прибуде о восьмій сорок — він зустріне її й поїде до Лондона. Він наказав подати коляску, машинально пообідав і пішов нагору. Лікар вийшов до нього.
— Вони сплять.
— Я не буду заходити, — відказав із полегкістю Сомс. — Мій батько при смерті. Мені треба їхати до міста. Чи все гаразд?
На обличчі лікаря з'явився вираз недовірливого захоплення. Він наче хотів сказати: «Якби ж то всі вміли так добре володіти собою!»
— Так, я думаю, ви можете їхати з спокійною душею. Чи скоро ви повернетеся?
— Завтра, — відповів Сомс. — Ось адреса.
Лікар, очевидно, вагався, чи слід висловити свої співчуття.
— На добраніч! — різко сказав Сомс, повернувся і вийшов.
Він надів хутряне пальто. Смерть! Від цього слова пробирає мороз. У кареті він закурив сигарету, що робив дуже рідко. Вечір був вітряний, темрява розпростала чорні крила; довелося їхати, освітлюючи дорогу ліхтарями. Батько! Старий-престарий дідусь! Тяжко помирати такого вечора!
Лондонський поїзд прибув саме тієї хвилини, коли він під'їхав до станції, і мадам Ламот, велична, вбрана в чорне, жовта в світлі ліхтарів, вийшла на платформу, тримаючи в руці саквояж.
— Це всі ваші речі? — запитав Сомс.
— Так. Я дуже поспішала. Як моя крихітка?
— Непогано — обидві. Дівчинка!
— Дівчинка! Яка радість! На морі був просто жах!
Її огрядна чорна постать, на якій анітрохи не позначився жах, пережитий на морі, вмостилася в колясці.
— А ви, mon cher?
— У мене помирає батько, — відповів крізь зуби Сомс. — Я їду до міста. Перекажіть привіт Аннет.
— Tiens! [55] — промурмотіла мадам Ламот. — Quel malheur! [56]
Сомс трохи підняв капелюха й пішов до свого поїзда. «Французи!» — подумав він.
XIII. ДЖЕЙМСОВІ РОЗКАЗАЛИ
Звичайна застуда, яку він підхопив у кімнаті з подвійними рамами, куди повітря й відвідувачі заходили ніби профільтровані і звідки він не виходив від середини вересня, — і Джеймса скрутило не на жарт. Легенька застуда знесилила його кволе тіло й швидко добралася до легенів. Йому нізащо не можна застуджуватися, застерігав лікар, а він узяв і застудився. Коли у нього почало дерти в горлі, він сказав своїй доглядальниці (тепер у нього була доглядальниця):
— От бачите, я знав, до чого доведе це провітрювання кімнати!
Весь день він страшенно хвилювався і вжив усіх запобіжних засобів та заходів; вдихав повітря якомога обережніше й щогодини загадував міряти собі температуру. Емілі не дуже стривожилася.
Але наступного ранку, коли вони зайшла до кімнати, доглядальниця сказала їй пошепки:
— Він не хоче міряти температуру.
Емілі підійшла до його ліжка й, підносячи йому до рота термометр, ніжно спитала:
— Як ти почуваєш себе, Джеймсе?
Джеймс підвів на неї погляд.
— А яка з того користь? — хрипко сказав він. — Я не хочу знати.
Тоді вона стривожилася. Дихав він через силу, вигляд у нього був немічний, бліде обличчя взялося червонуватими плямами. Що правда, то правда, вона мала з ним багато клопоту; але ж це був її Джеймс, він був її Джеймс майже п'ятдесят років; вона не могла ні пригадати, ні уявити собі життя без Джеймса — того Джеймса, котрий, попри всю свою дратівливість, свій песимізм, свою буркотливу вдачу, щиро любив їх усіх, був добрий і щедрий!
І того дня й наступного він лежав мовчки, не вимовив майже ні слова, але по його очах було видно: він помічає все, що для нього робиться, а з виразу його обличчя вона бачила, що він бореться; і вона не втрачала надії. Навіть його мовчанка, його намагання зберегти кожну краплину енергії свідчили про те, як уперто він бореться. Це глибоко її зворушувало, і хоча в кімнаті хворого вона трималася спокійно й невимушено, проте, коли виходила, у неї текли сльози.