Талант Грабинського викристалізувався найповніше в новелах, хоч є в його доробку й фантастичні повісті, повні містики й жахів, – «Саламандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго». Їх за життя недооцінили, особливо перші дві.
Звичайно, новели Грабинського – це особливий жанр не тільки для польської літератури, а й узагалі для світової. Моторошні твори впливають на читача передусім своїм настроєм. У Грабинського до цього настрою додається ще й незвичність просторової і часової сценографії. Він не обмежується таємничими узбіччями, запущеними будинками, а веде читача в абсолютно необстежені ще авторами жахів терени. То в середовище залізничників, то до пожежників, то до сажотрусів. Місце, в якому «страшить», Грабинський описує дуже детально і вже самим описом викликає в читача тривогу. Досконала архітектоніка композиції досягається тим, що автор упродовж оповіді по черзі впроваджує цілу шерегу мотивів, значення яких не так легко сприйняти. Але всі ці елементи змісту поволі відкривають з перспективи фіналу свою функціональну важливість. Після прочитання новела постає як тематичне рівняння. Ця залізна логіка в розвитку фабули змушує читача сприймати твір не як чисту фантастику, а як правдиву оповідь з фантастичним настроєм.
Творчість Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики Стефан переживав дуже боляче.
Хвороба поглинала всі фінанси. Біда була ще й у тім, що хвороба перешкоджала писати. Єдина людина, яка його підтримувала і боролася за нього, – це Кароль Іжиковський. У львівській газеті «Dziennik Ludowy» (13 січня 1931) з’явилася його стаття «Кому присудити літературну премію міста Львова?», у якій він твердо стояв на тому, що преміювати треба саме Грабинського. В квітні після довгих дебатів Грабинський таки дістав цю нагороду. І якраз вчасно, бо врятувала вона йому ще кілька літ життя. Саме того року він переселився в Брюховичі.
Влітку 1935 року спробував ще раз загамувати хворобу і подався з матір’ю до Кут на Косівщину. Але побут у горах не дав бажаного результату – повернувшись до Львова, Грабинський дістав крововилив. Звідтоді майже не вставав з ліжка, хоча намагався писати й давати інтерв’ю. Помер 12 листопада 1936 р. і похований у Львові на Янівському цвинтарі.
Незважаючи на те, що творив Грабинський польською мовою, усі редактори й видавці страшенно на цю мову нарікали за її засміченість «русинізмами», себто українськими словами. Та не тільки слова, а й сама стилістика, побудова речень видавали в Грабинському українця. Через те всі видання дбайливо редагувалися. Але навіть виправивши окремі слова, не вдавалося розвернути речення так, щоб воно не виривалося з пут польської стилістики. Це щось подібне до російської мови О. Потебні й М. Драгоманова, яка теж зраджувала свою українськість.
У наш час популярність Грабинського, звісно, не може дорівнювати популярності Лавкрафта, хоча багато що цих письменників єднає, але все ж його перевидають, вивчають, фільмують і не тільки в Польщі, а й у США та Німеччині. Існують переклади багатьма мовами, у Росії, скажімо, видали навіть двотомник.
До нашого тому входять вибрані оповідання та повість «Саламандра», про яку польський дослідник Павел Матея написав: «Анджей Вєруш, учений і маг з «Саламандри» – то постать, з одного боку, досить анахронічна, а з другого – володіє всілякими атрибутами, які можна застосувати до сучасності. Духовна дисципліна, контакти з ефемерним буттям, із загробними світами, купи вчених і рідкісних книг – це щось, що нині піддалося певній трансформації, але надалі присутнє в жаху. В дійсності окультизм і ґноза були зазвичай прерогативою обраних, необов’язково гучно рекламованою. Не здається мені, щоб Ґрабинський в сучасній версії мусив би завернути у бік літератури більш суспільної чи психологічної. Як у свій час, так і тепер він залишився б напевно специфічним і не конче оціненим читачами. Хоч література жаху останніми роки переживає в Польщі роки розквіту, але письменників, яких можна б з ним порівняти, дослівно кілька».
З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»
ГЛУХА ГІЛКА
(Балада колійова)
Поміж Оршавою і Билічем оновили і вирівняли колію. Вдалося це завдяки тому, що засипали мочарі над Вєршою. Внаслідок цього лінія значно скоротилася, бо потяг замість обминати багнистий терен великим, сильно на північ вигнутим луком, йшов зараз по його тятиві, прямуючи до мети просто, як стріла.