— А яку ж іще! Якщо у тебе в школі вона не пройшла цензуру, то, може, у моїй її схвалять?
— Швидше, виженуть… З тобою на пару!
— Виженуть… виженуть… — Йоанна раптом спохмурніла. — А й справді! Я не спитала про того, як там його… Вітольда…
— Віктора?
— Е-е… Ти переконала дирекцію чи його вигнали?
— Я переконала, але це початок дороги.
— Ти своє зробила, тепер його черга.
— Я теж так думаю, — вона подивилася на неї схвально. — Тільки він не такий розумник, як ти, і може про це не знати…
Вечір тихенько перейшов у ніч. Непомітно, як злодій. Зося поклала чергову перевірену роботу на стос уже переглянутих і рушила в кімнату своєї сестри.
— О леле! — застогнала вона. — Непогано ж я займаюся дитиною!
Йоанна спала в новому светрі, пригорнувшись до свого улюбленого ведмедика. Край книги лишив товстий рубець на її щоці. Один капець зісковзнув з босої ноги, а з маленьких навушників, надійно встромлених у вуха, лунали звуки чортячої музики.
«Як можна спати з цілою рок-групою в голові?» — уже вкотре загадалася Зося.
Вона акуратно забрала від сестри ревливі децибели і, злегка струшуючи її тендітні плечі, дочекалася, поки та розплющила здивовані зелені очі.
— Вдягай піжаму, щоб я тебе не смикала, — посміхнулася вона до напівсонного створіння.
— Тобі заборонено заходити в мою кімнату! — пробурмотіла Йоанна, недбало скидаючи один за одним предмети одягу. Вона ковзнула під ковдру і знову закрила лице ведмедиком.
Зося вправно склала покривало. Підняла книгу, яка, глухо стукнувши, впала на паркет. «Аліса в Країні Чудес», — прочитала вона і перевела погляд на сестру. Та вже спала.
«Моя маленька жінка з великим ведмедиком, — подумала вона наївно. — Миє, куховарить, робить закупи і мріє про декольте. А ввечері тікає по той бік дзеркала, щоб знайти якийсь утрачений у метушні шматочок себе. Ми вдвох його шукаємо. Кожна самотужки і потайки.
Вона ніжно цьомнула сестру в щоку і вимкнула нічник.
Чорнильна ручка Зосі не простоювала. Закутавшись у ковдру, з великим зошитом на колінах, жінка нотувала попередній день, не переймаючись послідовністю подій. Перш за все вона намагалася написати про те, що її турбує. Тоді про те, що її тішить, але часто перо спонтанно занотовувало її думки, а ті, опинившись за ґратками на білих сторінках, зараз же виструнчувалися, наче шкільні відмінники. Вона жартувала, що у неї два журнали: класний і особистий, який би не поміняла на жоден блог або мертві комп’ютерні сторінки.
«Віктор — це досі для мене загадка, — вивела вона улюбленим синім чорнилом. — Це його переможне ім'я і вічні поразки… Яка іронія долі! Мені хлопець подобається, хоча він так і намагається наструнчити всіх проти себе. Парубійко поняття не має, що замість пихи з нього струменить якась ніжність і чутливість, якої не посоромилися б і героїні мелодрам. Якби мене запитали, чому я борюся за чергового безнадійного втікача, я б відповіла, що кожен від чогось тікає. Усім не допоможеш, а Вікторові, якщо пощастить, напевно, можна.
Шкода, що він мовчить, коли я питаю його про щось складне. Одразу сповнюється недовірою й дрібкою нахабства. Бо ж не тільки він чекає когось. Напевно, він і не знає, що скоро набереться цілий клас «євросиріт». З Камілем, Конрадом і Войтеком на чолі. Мальвіна, сказати правду, відвідує батьків у Швеції, але не вертається у своє помешкання, яке винаймають чужі. У тітчиному домі вона спить із маленькими двоюрідними сестрами, про яких турбується як мати, тож не дивно, що часу в неї як кіт наплакав.
З Віктором інша річ. Адже хлопець здавна живе зі своєю бабусею, і останні кілька років усе було досить добре. Жодних проблем у гімназії, у тестах твердий середняк, поведінка бездоганна. То звідки ж така раптова зміна? Чого він підкреслено цурається класу? Чому зникає? А може, Віктор давно вже не з нами, а я цього досі не помітила? Але бачу я його з такими лобуряками, що страшно подумати, куди вони разом ходять…
Тепер плітки. Географічка. Пані Анна Торфовець. На кожній перерві частує мене іронією, наче носить її замість обіду. Називає мене «силачкою» або «нашою Мадзею Бшеською».[4] Тож у її рейтингу я щось середнє між навіженою активісткою і зразком наївності. Решта жіночого товариства — це Лоліти, пані Боварі, інфантильні Кареніни, тому врешті-решт нема на що сердитися. Мабуть, колись Анна Торфовець була гордістю учительського колективу. Приязна й шалениста. Така собі вигадниця. Тільки тоді, коли чоловік кинув її заради колишньої учениці, згіркла, мов полин. Ненавидить бабів і, до речі, інших покидячок. Бо ті ж Віктор і Мальвіна, Дагмара, та й, врешті, я теж були «полишені» або «розлучені». І ніхто з близьких не просив у нас на те дозволу.