Ми йшли процесією з церкви додому, радісні, а в неї сльози капають з очей — ну, думаю я, цю нещасницю вже нічого не врятує. Знай собі плаче: від горя — плаче, від радості — плаче, рятуйся хто може, бо потонемо. Вдома те саме: легко відкоркувалися пляшки, слуги тільки на кухню і з кухні, музика грає, а Пепа з найбільшою охотою сховалася б десь, залізла в шафу, у сховок.
Гості сиділи на патіо за довгими столами, що вгиналися від їжі — і це зовсім ніяка не поезія, по суті: один зі столів провалився під тягарем полумиска з поросям. Я дивлюся, що всі раптом обертаються, бо гуркіт був страшенний, самих тарілок побилося на дрібний мак десь із дванадцять. Я теж обертаюсь — і справді, порося на землі, вино стікає по зібганій скатертині, пес допався до розкиданих ковбас — одне слово, голландський живопис. «Нічого не трапилось, — кажу я, — на щастя молодої пари!» Бо треба показати щедрість, принаймні на весіллі.
Регулярно хтось підходив і писав на аркуші, що хотів би, аби я провів його по дому. А мене й не треба було двічі просити, особливо коли просили родичі та знайомі, які нескоро мали б нагоду відвідати нас наступного разу і потішити око моїм щастям — хоча декого, правду кажучи, скоріш душила жовч, побий їх грім. Ах, мене щось несло, викидало в повітря, наче феєрверк, коли я отак водив їх кімнатами, легким жестом показуючи картини і знічев’я кидаючи: «Тьєполо», «Корреджо» — голову дам собі відрубати, що для більшості з них це нічого не означало — і далі, до бібліотеки, де книжки, що з них деякі ще пахли свіжою друкарською фарбою, стояли від підлоги до стелі, як у палацах герцогів Осунських, герцогині Альба, графа Флорідабланки. Може, я й не прочитав усього цього, але в разі потреби завжди мав напохваті й античних поетів, і французьких трагіків, і італійських сонетарів; були в мене книжки про астрономію та метали, медицину та живопис, навіть про розведення бджіл. Усе це на мене тільки чекало, готове, кожна книжка, немов красуня з розсунутими ногами.
Я показував дві позолочені тарілки, на яких герцогиня послала колись Пепі зацукрений інжир і смажений мигдаль, примовляючи до посланця, щоб не смів їх забирати назад; потім Пепа десь почула, що Альба послала нам щирозлотий сервіз на дванадцять осіб — і добре, думаю я, нехай собі кажуть, хай їх лиха година поб’є, пропердись їм чорт у мордяки!
Кого легше обмовити за спиною, ніж глухого? Але мене однаково тішили й ті, що захоплювались, і ті, що заздрили, що я стільки маю і з легким серцем віддаю у власність синові та невістці. Я зупинявся і дивився крізь відчинене вікно на патіо: на оті ручища, що тягнулися за шматками курятини, хлібом, за пляшками, келихами, бачив, як по бородах стікав соус — яке прекрасне видовище! Ювелір Ісідро Вейсс, який відвертає погляд, коли йому докладають шматочки качки, абсолютно такий самий, як наш, нехай земля йому буде пером, стриманий небіжчик-король, який так соромився ненажерства, що, хоч і найняв спеціально неаполітанського шоколадника і наказав тримати у своїй палаті резервуари з кількома canadas[7] гарячого шоколаду, та час від часу подаючи знак, щоб йому долили наступне горнятко, відвертав погляд, удавав, що нічого не помічає, а потім мусить випити з увічливості, щоб не зіпсулось. Ота тітка, що борюкається з великим артишоком — справжня відьма, яка вириває вішальникові язика, цінний складник магічних варив. А опасистий дядько, капуцин, невже він не є всього лише зайвим наростом на величезній кишці, що безперестанку перетравлює? Якщо їм подати смажених немовлят, вони б накинулися з іще більшою охотою, навіть не подули б на гаряче!
Зі свого шлюбу я пам’ятаю небагато — лише ранкове лежання в ліжку, коли увесь дім був уже на ногах, батькові підмайстри лаштували на патіо столи з дощок на хрестовинах, найняті прислужниці дзвеніли в кухні сковорідками та каструлями, а я боявся розплющити очі й вийти назустріч цьому дню, з його бучністю й остаточністю вибору, якого я, взагалі-то, сам і не робив.
А потім уже тільки уривчасті спогади: новий фрак, вишитий пучками конвалій, що його батько замовив у кравця Еррери, тиснув мені під пахвами, коли я зав’язував краватку; сходячи на перший поверх, я проминув служницю, яка несла на лопатці двох дохлих мишей, вишпортаних із пасток. Від церемонії в моїй пам’яті не залишилося геть нічого. Самі лише заставлені столи, спека, те, як піт стікав мені по шиї і всотувався у краватку. Невиразну міну Ґумерсінди — бідолашна, вона майже нічого не з’їла, бо мій фрак — це ще пустощі порівняно з її корсетом. Вона дзьобала, як дівчата з доброго дому: шматочок м’яска, п’ятнадцять разів пережований однією стороною зубів, п’ятнадцять другою, поглинання, ковток води, шматочок баклажану і знову: п’ятнадцять, п’ятнадцять, поглинання…
7