Він буркотів дедалі частіше, правду кажучи, безперестанку — навіть мати втрачала з ним терпіння. Вона приходила до мене, до кутової кімнати, в якій я просиджував цілими днями — одягнений або розхристаний, у старому халаті — й розпочинала свою літанію нарікань на мою ледачість, на хворобу, на життя в домі, як у монастирі — але, водночас, із-під її слів проривалися тонни втоми та невпевненості. Вона ніколи відкрито не нападала на батька, але його вибухи злості, його невірність і постійні претензії до цілого світу всім були добре відомі.
Я лише раз почув від неї справжню скаргу; прийшов на Калле-де-Вальверде, батька не було, він поїхав на полювання, а може, малював десь за межами Мадрида, а вона вже другий день наводила весінні прибирання. Так, це було, вочевидь, під час весінніх прибирань, бо тільки тоді, раз на рік, батько погоджувався на прибирання майстерні, хоча після повернення ще протягом кількох днів було чути його гнівні стогони, прокльони, крики, коли він не міг знайти якогось пензля або різця; і справді, в цьому балагані завжди важко було що-не-будь знайти, але після прибирань він мав кого за це звинувачувати. Ми стояли в коридорі, біля дверей до майстерні, спостерігаючи, як служниця вимітає зсередини пил, грудки фарб, смужки ганчір’я та білий пил, що висів над підлогою малими хмарками.
«Усе через це, — буркнула мати, — через цей білий пилок». Я глянув на неї і запитав: «Що? Що значить усе?». А вона розгладила складку на рукаві й відповіла: «Ну, все. Похорони малих, викидні. Твоя слабкість. І інші речі, про які я навіть не хочу думати. Мій брат, а твій дядько Франсиско добре на цьому розумівся; насправді він був художником, але цікавився хімією, привозив книжки, навіть із Франції, і пояснював мені це, зрештою, твоєму батькові також, писав йому на папірцях, бо вже тоді… це було після того, як він приїхав з Кадиса, якимось дивом вилікуваний, але глухий… От тільки він на це не зважав. Олив’яні білила й цинобра. Цинобри тут стільки ж, що й у ліках, але білила, скільки тих білил ішло, арроба[13] за арробою. Ти вже, мабуть, не пам’ятаєш, як батько працював над проектами ґобеленів для короля, це були великі полотна, завширшки в шість ліктів, чотири, п’ять, різноманітні, трьох хлопців наймали для їхнього розтягання, клеїння, ґрунтування, шліфування, повторного ґрунтування, повторного шліфування… Пил був повсюди, на полицях у кімнаті, усередині шухляд, у кухні на каструлях і сковорідках, що висіли на стіні, між тарілками, що стояли у буфетній шафці, всюди, всюди. Він ішов через коридори та кімнати, осідав, де хотів, потрапляв в очі, у волосся, в ніс, з ранку до вечора відчувався його запах. Тоді я думала, що це ще один тягар життя під одним дахом із художником, але ж я була до цього призвичаєна; коли маєш трьох братів-художників, то можна й чоловіка витримати. Лише згодом Пако мені сказав, що це отрута, що від цього вмирають на saturnismo[14]… Він наказав мені викинути всі мідні каструлі, в яких перетиралося олово, вішати мокру шматину на порозі майстерні, але хіба твій батько погодився б на мокру шматину на порозі, уявляєш собі це? Зрештою, він уже не працював із ґобеленами, його втомлювали ці спокійні сценки з танцями, парасольками, корчмами, такі великі полотна вже не були потрібні».
Вона говорила це, немовби розповідала мені про колишню проблему служниці або про якісь меблі, які скрипіли, незважаючи на ремонт — про невеличку незручність щоденного життя. І лише наприкінці її голос надломився, коли вона сказала: «Дім — це могила для жінки. Але чи мусить він бути могилою майже всіх її дітей?» — і схопила мене за руку. Мене, єдиного, який пережив шліфування полотен трьома найнятими хлопцями.
У мене ніколи не було ні пустого, ні порожнього життя — завжди запрацьований, як дикий віслюк, я не мав часу на забавки. Жодних ілюзій: життя — це неприємна клізма. Але все-таки, наближаючись до сімдесятки, я зрозумів, що всі роки пропливли мені крізь пальці. Я все робив для інших, ніколи не мав часу для себе, на власне задоволення; коли виїздив кудись на полювання, то терміново мусив повертатися, щоб написати портрет якоїсь недойобаної графині; коли притискав дівулю до стіни, то одразу ж треба було братися за картину, бо дім обходиться дорого, камергер наполягає, а Пепа, навіть якщо й нічого не говорить прямо, вже чекає на шість метрів парчі на нову сукню. У поясниці ломить, мочуся по крапельці, але старий Пако з віслючими вухами знову бере возика й тягне, бо завжди тягнув, змалечку, від голопуцька: одна школа, друга школа, портрети, ґобелени, колір не такий, композиція не така, сукня вийшла не досить пишною, личко не досить гарне, хоча в дійсності така пика, що я почуваюся злодієм, що обкрадає могили, який відкрив труну й дивиться на напівзогнилий труп… але це пусте, я малюю, переробляю, згинаюсь у поклонах і простягаю руку по грошву, а за лівим вухом одна п’явка, за правим — друга, а наступні тільки й чекають, щоб присмоктатися. Нічого, старий Пако вирізаний із якісної, добряче видубленої шкіри, він ще не протерся. Але щоб стара шкіра не випріла дощенту і не розпалася на порох, нею треба займатися, її треба натирати, мастити. І ніщо не впливає на неї настільки ж добре, як молодий жирок.
13