Це були лише забавки старого гриба. Бог уже з тими грішми, але той момент, коли я казав їм уже на порозі, що, правда, я теж… ох. Найгірша базгранина, яку я посоромився би продавати — хоча точно знайшлися б охочі — взагалі не потрапляла в піч; я загортав її в папір, перев’язував мотузкою і клав під комод. Після моєї смерті той ідіот, який по мені все успадкує, продаватиме її нарівні з найбільшими шедеврами свого діда, я в цьому абсолютно переконаний. І це буде моя остання перемога, вже з могили; насправді те, що я намалював у Домі Глухого, розпадеться і безповоротно зникне, то з нього вже облущуються шматки фарби й опадають на підлогу з крихтами тиньку, насправді ніхто не запам’ятає мене інакше, як «ледачого сина старого Ґойї», про якого не дуже відомо, чим він займався, — але мій дурний син збере ще кількох дурнів і вони навішають мою найгіршу базгранину в пишних резиденціях, а може, й до королівської колекції пошлють. А інші дурні перед нею будуть стояти. І прицмокувати. І захоплюватись. І прицмокувати. І знову захоплюватись.
Ну, і це мене, мушу вам сказати, тішить.
XLI
Отже, я залишився останній — уже немає серед живих ні дідуся, ні батька, ні малого Маріано Хав’єра. Лікарі дають Консепсьйон не більше півтора року. Мабуть, я міг би ще зважитися і стати молодожоном. Але навіщо? Що ж, усе ще можливе, я почуваюся молодим і сповненим сил.
Після смерті старого я почав наводити лад; вивіз із Квінта-дель-Сордо все, що мало бодай якусь цінність: картини, найвартісніші меблі, архів дідуся. Протягом двох місяців упорядковував папери: рисунки, графіку, листи, документи. У схованці секретера знайшов цілий стос непристойних, паскудних листів і якесь дрібне сміття; все це — з поваги до пам’яті великого Ґойї — я спалив. Підрахував більш-менш вартість того, що залишилося мені у спадок, і вирішив утілити в життя мій хитромудрий план.
Я знав, що в Бордо батько найближче спілкувався з Бруґадою; але Бруґада роками не міг приїхати з Франції, бо одразу б опинився за ґратами через свої погляди; коли йшлося про якісь його спадкові чи майнові справи, він неодмінно присилав посередника — тож шанси, що він приїде до Мадрида й упіймає мене за руку, були мізерними. Якщо не сказати — жодних.
Отже, я пішов до майстерні та вийняв кілька аркушів старого паперу, на якому робив ескізи ще дідусь, після чого сів за столик і почав переписувати інвентар Дому Глухого. Кімнату за кімнатою, меблі за меблями.
Ліжко червоного дерева з подвійним узголів’ям, яке вдень перетворювалося на диван для сидіння, екран для каміна, два стояки, щипці та міхи, idem[19] секретер, столики, маленькі столики з мармуровими стільницями, idem старе крісло, оббите сап’яном, віоли, фортепіано, idem дванадцять стільців, оббитих зеленим, дванадцять черешневих стільців з Вікторії, англійський столик червоного дерева з підставками для нот, пожертвуваний доном Маріане де Ґойкоечеа… і я знову відчував, немовби ходжу там між меблями, зупинявся, піднімав якусь дрібничку з комоду, клав на місце… а також картини великого Ґойї. Такий портрет, інший портрет, idem натюрморт з індиком, портрет герцогині Альба у вдовиних шатах, у мантилії, idem картина, на якій зображено колоса на полі бою, чотирнадцять картин, що прикрашають стіни, фарбовані безпосередньо на стінах музичної зали на другому поверсі та у вітальні першого поверху, idem столик для ручних робіт… начебто нічого й не бувало. І почав шукати покупця на будинок, у якому великий Ґойя перед самим від’їздом до Франції намалював на стінах шедеври, варті маєтку, більшого за сам дім із випаленої на сонці цегли, в якому, мабуть, лише монументальна сходова клітка ще може для чогось придатись.
Я навіть особливо не старався; писав із пам’яті — якщо будуть якісь помилки, ну, то будуть; Бруґада мав написати це під диктовку дідуся, який ніколи не пам’ятав, що де стоїть, тож на роль інвентаризатора пасував чудово.
XLII
Позавчора я пройшовся будинком — можливо, вже востаннє. Піднявся на другий поверх — ех, на п’ятдесят третьому році життя це повинно коштувати мені менше зусиль; дідусь, коли сюди переїздив, був майже на двадцять років старший за мене сьогоднішнього, але не засапувався так на сходах, не зупинявся на півдорозі. Я ж мусив. Зупинився, сперся на дещо облуплену гіпсову колону, на якій донедавна стояла його фантастична, могутня голова. Голова генія. Оце була голова! Зрештою, я замовив її в цілком доброго скульптора, прізвища не пам’ятаю, гроші приходили до мене тоді легко. І легко йшли. Я пропонував дель Кольменаресу, що можу її тут залишити, врешті-решт, це пам’ятка, будинок дідуся, особливе місце. Але, вочевидь, забагато хотів — можливо, він і заковтнув би гачок, якби я пам’ятав те прізвище? Менше з тим; колону я йому залишаю, нехай вдавиться, а для голови, покладеної тепер у скриню з мішками, десь іще місце знайдеться.