Лише коли я вже сам став дорослий і малював чи, може, коли часто думав про мистецтво, то зрозумів, що натурниці йому взагалі не були потрібні; принаймні не так, як іншим художникам, які виставляли якихось дівуль, куплених за кілька мараведів[5], у пози німф і богинь, наказуючи їм спиратися на стіну, лягати на скрині, загортатись у стару шмату, що виконувала роль пишних шовків, — і рисували точно лінії тіла: вони дивилися, де світло відокремлюється від темряви, де межа плавна, а де різка; як перспектива змінює коліно, долоню, схилену шию в незрозумілі форми. Він знав тіло напам’ять: жіноче, чоловіче, тваринне. Живе та мертве. Розслаблене. Настромлене на стовбур дерева, розрубане. Зад коня, м’язи бичачої шиї, що виграють під грубою шкірою, сухотні пальці бідноти, драґлистий жирок на животі перекупки, яку несе відьма на шабаш. Він знав властиві кожному тілу світла й тіні, сплетіння та скорочення; увесь цей театр із розставлянням рук і ніг, накиданням драперії, обертанням до сонця був для нього цілком зайвий — однак дівчата приходили позувати, навіть коли він малював картини зовсім без жодної жінки. Він нашвидкуруч робив шкіци — у Мадриді залишилися цілі стоси таких рисунків, які я згодом посклеював в альбоми, — як вони розпускали волосся, як сиділи на табуреті зі складеним віялом у руці, як, сідлаючи скриню, дивились у мале дзеркальце, що тримали обіруч над головою. Те, що він їх мав, спочатку на папері, згодом або у процесі — на скрині, під стіною, притиснутих до мольбертів, по-різному — ставало, однак, частиною картини; дарма, що він зображав — розстріляних повстанців, Веллінґтона на коні або бій биків; це продавчині помаранчів із Мансанареса, пралі, служниці входили у сюжет і основу полотна, в липкість ґрунту й фарб, у сипкі пігменти. Так само, як і складені покотом тетеруки й зайці, як сарни, в яких він влучав із першого прицілювання. Він не міг створити щось із нічого — спершу мусив до чогось доторкнутися руками, щоб згодом з-під них вийшла інша річ, жива.
Мама або вдавала, що цього не бачить, або справді не бачила — може, вона жалілася на це своєму сповіднику, може, самій Богородиці, може, вважала, сестричка художників, що просто так повинно бути, бо голі жінки в домі — це така сама частина життя дружини художника, як і стирання білого пилу, що осідав на всі меблі, або терпимість до запаху фарб і скипидару, а про витримування скандалів уже й мови немає? Не знаю.
Коли батько від’їздив з рідного дому, він отримав від своєї матері благословення і невеличкий записник, у якому вона — порадившись із більш упливовим дядьком — занотувала йому прізвища найважливіших людей у всій Іспанії: князів, суддів, єпископів, міністрів. Коли він намалював графа де Флорідабланка, свій перший важливий портрет, на якому він сам стоїть у тіні, маленький, несміливо презентуючи картину стрункому міністрові, одягненому в червоний фрак — у дійсності коротуну, нижчому від нього на дві голови, — то міг поставити першу галочку біля прізвища із записника. Вочевидь, залишитися назавжди упослідженим слугою на цій великій, потворній картині здавалося йому невеликою ціною за наступні замовлення, які, певна річ, почали сипатися одне за одним. Рік за роком він викреслював одні прізвища, дописував інші, ставив галочки біля чергових можновладців, послів, герцогинь, генералів. Він робив це за короля Карла, Фердинанда, за французів і англійців — без різниці.
Чи цей чоловік, якому було двадцять сім років і який за душею мав лише невтолену амбіцію, дивлячись на не надто гарну дівчину (вибач, мамо!), міг не подумати про те, що її брат і його колега зі школи Лусани, Франсиско Байеу, улюбленець Менґса, належить до Королівської Академії Сан-Фернандо і має посаду королівського художника? Чи коли він називав себе учнем Байеу, а не Лусани, то знав, що це свого часу принесе прибутки? Так само, як підібгав хвоста, коли Рамон Байеу проголосував за власного брата на щорічному конкурсі Академії? Спочатку шлюб, потім замовлення, тепленьке місце у ґобеленній мануфактурі, переїзд до Мадрида… але кар’єристові завжди хтось пригадає, що він походить із сухої, потрісканої землі у Фуендетодосі, — як тоді, коли він посварився зі своїм шваґром Франсиско під час розмальовування бань у кафедральному соборі Сараґоси, й зі своїм другом, юристом Сапатером, підготував довгу апеляцію до кафедральних каноніків, та йому, врешті-решт, рекомендували християнське смирення, й він скорився і все-таки намалював те, що шваґро йому наказав, і так, як наказав, — утім, йому й так показали, де його місце. Було викарбувано три медалі з нагоди завершення бань: по одній для Франсиско, Рамона і Хосефи Байеу. Так, для моєї матері, яка ані разу не тримала в руці пензля, крім тих рідкісних миттєвостей, коли їй вдавалося прибрати майстерню. Її чоловік, чоловічок нізвідки, мусив задовольнитися платнею, як найманець.
5