Тому коли врешті-решт остання група інвесторів, фармарів з навколишніх околиць, втомилася і відійшла від нього, він зітхнув з величезним полегшенням.
І саме в цей момент він почув за спиною майже шепотіння: «Тьомо, це ти?»
Артем здригнувся. Це було сказано українською мовою. Крім того, Тьомою його називала бабуся.
Він обернувся.
І побачив Марину. Він її не впізнав, а лише здогадався, що це вона.
Марина колись жила з батьками і старшою сестрою по сусідству з Артемовою бабусею. Коли художниці-костюмерові треба було поринути у свої справи («Я теж маю право на особисте життя!» — любила говорити бабуся), вона заводила Артема до сусідів, а точніше до Марини, якій було десять років і яка залюбки з ним гралася.
Марина садовила його, п’ятирічного, на диван, обкладала подушками, ставила перед ним іграшкову шкільну дошку і з крейдою в руках давала йому уроки математики.
«Математика — королева наук!» — повторювала вона, коли він не міг розв’язати математичної вправи.
Власне, саме з її «Математики — королеви наук» і проростало бажання Артема стати першокласним економістом.
Коли приходив час денного сну, Марина вкладала його на дивані, сама лягала поруч на високі подушки і читала вголос «Віконта де Бражелона» Олександра Дюма, під якого Артем і засинав.
Якщо була літня пора, то все відбувалося інакше: Марина вдягала великий капелюшок його бабусі, оперезаний стрічкою із старого мережива, з причепленими збоку пластмасовими вишеньками й паперовою квіточкою, виводила його за руку у їхній київський дворик старого дореволюційного міщанського зразка, де за кущами бузку і жасмину був романтичний закапелок. Марина розвішувала там гамак, садовила в нього Артема, підбивала подушку і розхитувала його, співаючи дурної дитячої пісеньки:
Він засинав, а вона сиділа на маленькій табуреточці і читала книжку, поки він спав.
Одного разу, після прочитання чергового розділу «Віконта де Бражелона», Артем рішуче сказав: «Коли я виросту, то вийду заміж за тебе!»
Марина на нього подивилася з учительським осудом і строго відповіла: «Мовчи, малявко! По-перше, виходять заміж дівчатка, а хлопчики одружуються. А по-друге, я вийду заміж за Принца і буду Принцесою, а не твоєю, малявко, жінкою».
Зараз, у тому депресивному кондиціонованому, «без вікон, без дверей» залі для презентацій Артем дивився на Марину, і його огортали теплі почуття дитинства, згадка про квітучий бузок, жасмин і флокси (от звідкіля його бажання дивитися на ці квіти!), про старий київський дворик, землю, встелену кульбабками і споришем, гамак і Марину в бабусиному вінтажному капелюсі з томиком Дюма під пахвою.
Марина й Артем пішли вечеряти. Хоча обом їсти не хотілось, але це була нагода поговорити.
Марина розповіла про себе тільки те, що живе і працює в Києві, а приїхала в те західне місто Північної Америки за контрактом на три роки. Артем був красномовнішим. Він розповів їй про Оксфорд, про men’s club,[19] до якого належав, про свій перший девелоперський проект — практично магістерську роботу: будівництво резиденцій у вінтажному стилі на березі великого озера для художників і письменників-сеньйорів. Далі Артем розповів про свій нинішній екопроект «Резиденції з краєвидом на затоку» і наступний — побудова резиденцій підвищеної комфортності для тих, хто працює в Форті Мак Мюрей.
Форт Мак Мюрей — місце на далекій півночі американського континенту, де лежать знамениті нафтові піски, де люди заробляють грубі гроші. Працюють там вахтовим способом, тож будівництво житлового комплексу в мальовничому місці на півдорозі до найближчого великого міста видається дуже привабливою перспективою.
У тоні Артема відчувалися хвалькуваті нотки, він не міг стриматись, адже хоч там як, а Марина була його першим дитячим коханням. «Ось що сталося з малявкою», — неначе говорив він їй.
Марина всміхалася такою самою, як і колись, усмішкою вчительки. Вона ще не навчилася сприймати його інакше, як «малявку».
— До речі, — сказав він, — я маю намір на вікенд об’їхати околицю, де робитиму той проект. Називається «Урочище койотів». Хочеш зі мною?
— Хочу.
— Домовились!
Артем згарячу це сказав і злякався: а раптом вона зрозуміла це як натяк на «щось інше», — і похапцем перепитав:
— Так ти знайшла свого Принца у житті?
— Знайшла, — вона задоволено розсміялася.